що то відрубані людські голови. Саме в хвилині, як впала застрілена коза, пару кроків за нею щось застогнало. Я глянув туди і побачив ті три кулі. Хорт жалісно заскавулів і наїжився. Кажу йому, „бери!“, а він, не знаючи, що це за біда, ще й пару кроків відступив. Я також не підступав ближче. Прибіг сюди… Ви радьте, що робити.
— Підемо подивитися, — сказав Сивенький. — Ведіть!
— Може б ще хто пішов? Бог знає, що то за мара.
За Мортоном пішли Сивенький, Василь і Юрко. Всі з рушницями готовими до вистрілу, з ножами в зубах.
Коли підходили до місця, побачили, що хорт завзято порпає й викидає землю.
— То люди закопані в землю! — вихопилося з чотирьох уст, коли стали на місці.
— Не диво, що я здалеку не пізнав, що це таке, — промовив Мортон. — Їх голови такі напухлі, що очей не видко.
— Їх так мухи покусали, — замітив Сивенький. — Біжи, Василю, до ріки і принеси в шапці води. Ти, Юрку, йди до нашого леговища по горівку. Нехай також Нуман прийде сюди. Возьміть по горшкові, щоб зручніше було землю відкидати.
Ковтюки відійшли. Сивенький і Мортон взялися до роботи, яку зачав був хорт. Ножами розрушували землю і вигортали пригорщами. По хвилині надбіг Василь з повною шапкою води. Сивенький брав воду пригорщами і вливав в уста закопаних. Не легка це була робота, але всетаки вода бодай краплями зайшла до уст.
112
