ніших народів. Найбільше було в цих сторонах вірмен. То був дуже рухливий купецький нарід. Наші мандрівники надіялися знайти між тими людьми кінчик нитки, по якій можна б зайти на слід Івана. Вірмени жили головно в містах. Тимто й товариство задержувалося в кожнім стрічнім місті, в кожній більшій оселі. Це, очевидно, спинювало похід. Що далі на схід, то небезпечніша була подорож. В східній Ерзерумщині жили всуміш найрізніші племена… дикі, войовничі, розбишацькі. Товариство переїздило поміж аули курдів, татарів, туркменів, черкесів, ґеорґінців, абадзів, циганів і інших племен. Найнебезпечніші були дикі ляси, що жили майже виключно з розбою. Проміж аули, які лежали на шляху товариства, можна було непомітно проховзнутися, але товариство не оминало їх, бо в кожній закутині можна було попасти на слід Івана Красія.
Одну ніч товариство ночувало в селі христіянських халдеїв. Коли начальник села почув, що крім одного туркмена, всі мандрівники христіяни, хоч не такі, як він, прийняв їх дуже гостинно. Обережною балачкою Сивенький силкувався і тут найти бодай якийсь натяк, що міг би навести його на слід молодого Красія. Начальник сказав, що окрім вірменських купців, яких він дуже добре знає, від року через оселю не перейшов ніякий чужий. Запитаний, чи не чув що про татарську орду Ор-бея в Асахаді, начальник відповів, що аули цеї орди віддалені на добрі два дні їзди від нього.
— Лиш дорога до них небезпечна, бо йде попри аул найбільших у цих сторонах розбійників. Цей розбійничий аул курдів можна обійти,
109
