— Що вас вивозять з-під Солуня, ми таки зараз знали. Що вас поселили в анґорськім вілаєті, розказали нам мандрівні купці-вірмени.
— Куди пустився ваш син, вибираючись до нас?
— Через Кавказ. Дорога, казав, довша і не така вигідна, як морем, але безпечніша тим, що вже майже ввесь Кавказ був у московських руках. У турецьких частинах легше було непомітно проховзнутися поміж різні народи і народці. Тепер і я вертаючись, помандрую туди. Може таки відпитаю сина.
— В вашім віці в таку дорогу? — спитав отаман. — Без провідника, без молодших і досвідних товаришів?
— Дарма!
— Іду з вами! — перебив розмову Сивенький. — Я й так у дорозі до вас. Ще поговорю з моїм англійцем. Може й він поїде з нами. В такій подорожі він добрий товариш, бо не боїться і стріляє, як мало запорожців. Добре було б, якби з нами пішли ще два козаки…
Вже на другий день, товариство вирушило з запорізької оселі: Климентій, Сивенький, Мортон, Василь, Юрко і Нуман. Біля коня Мортона біг великий, перісто-бурий хорт.
— Бачу, до вас причепилася якась собака, — промовив Сивенький до Мортона. — Наженіть, бо піде з нами і її пан буде плакати за нею. Гарна собака. Я такої ще не бачив.
— Пес не причепився і від свого бувшого пана не втік. Я купив його від якогось бідного козака. Такої собаки не має ніхто в цілій Англії.
107
