кубло десь аж в середині Малої Азії і я був би щасливий, якби внуки того куреня, з яким мій батько втік на Дунай, перенеслися до нас на Кубань.
— Ваш батько з нашого куреня і з нами покинув Запоріжжя? — перебив один дід. — Як його кликали?
— Іван Красій, — відповів отець Климентій.
— Красій?! — крикнув дід. — Він був моїм сотником. Помер саме місяць перед зруйнуванням Дунавецької Січі. Його син пропав. Ми гадали, що його вбили турки тоді, як руйнували січовий город. Це ви, той запропащений син?
— Я. Мене турки не вбили, бо мене тоді там вже не було. Я согрішив і втік з Гладким до москаля. Я пережив усе те, що пережили запорожці Гладкого й потім опинився між кубанцями… Хоч покидаючи вас, я був ще молодий, отже ніхто з вас мене не памятає і я нікого з вас, але я затужив за вами. Я міг перенестися до вас, але мені бачилося, що для вас і майбутнього запорозького війська було б краще стягнути й вас на Кубанщину. Моєму синові Іванові ця думка так заїхала в голову, що він рішився відшукати вас і спровадити до нової землі запорожців. Я його благословив на дорогу і він пішов. Як пішов, так і пропав. Минув рік без вісти. По році я рішився відшукати його… живого, або його могилу. Насамперед, думав я, треба перевідати, чи він не зайшов до вас. Допитався я до вас і від вашого панотця вчув, що до вас взагалі не навідувався ніякий кубанець. Значить, мій син застряг десь у дорозі.
— Хто вам сказав, — запитав отаман, — що ми в цих сторонах?
106
