тут зібрав цілий музей запорозьких старинностей, то хочу мати комплет.
Минув тиждень і Сивенький з Мортоном стали виряджатися в дорогу. В хаті отамана зібралася старшина, бо на другий день досвіта Сивенький відїздив. Треба було це й те обговорити. Хоч уже цілком стемнілося, рада не зачинала радити, бо ще не було священика. Коли отаман уже хотів посилати по нього, надбіг малий попович.
— Тато просили, — сказав — щоб паша відклав свою подорож. Причина важна. За яку годину тато прийдуть, але не самі.
— Причина мабуть справді буде важна — промовив отаман.
— Наш священик ніколи не робить з мухи вола. Заждім.
Сивенький пішов до Мортона сказати йому, що завтра не поїдуть і вернувся назад до отамана. Коли прийшов, там уже був священик з якимсь високим, кремезним, але старим, з білою як сніг, бородою, турком.
— Цей турок, — зачав священик, показуючи на гостя — це не турок. Турецький одяг взяв на себе, щоб легше було пробратися до нас. Чого він сюди прийшов, нехай сам скаже.
Очі всіх звернулися на патріярхальну постать отця Климентія.
— Скажу вам, — промовив отець Климентій, — чого я на старість пустився в таку далеку і небезпечну дорогу. Я мав одинокого сина. Тепер один Бог знає, чи ще маю його. Коли в нас, на Кубані стали радити, щоб до купи стягати розпорошених по всьому світі запорожців, я сказав синові, що моє родинне
105
