ІНДОЄВРОПЕЇЗМ
Справжній прогрес у галузі вивчення проблеми східнослов'янського етногенезу протягом XIX ст. намітився зовсім з іншого боку. Він був справою не істориків, а мовознавців; наша проблема вийшла за рамки історичної науки і стала проблемою лінгвістичною.
Порівняльно-історичний метод, розроблений в першій половині XIX ст. німецькими вченими (Ф. Бопп, А. Шлейхер, В. Гумбольдт), тріумфально увійшов у європейську лінгвістику, відкривши перед нею нечувані доти горизонти. Незважаючи на свої серйозні хиби, цей метод відіграв у розвитку науки загалом прогресивну роль, дозволивши розробити загальну і науково обгрунтовану класифікацію мов, основану на їх історичному розвитку. Але справа не обмежилася власне лінгвістичною проблематикою. Створена внаслідок порівняльно-історичного вивчення мов, індоєвропейська теорія вторглася в сферу історії; поряд з традиційними письмовими джерелами — хроніками, актами, мемуарами — з'явилися нові категорії джерел — лінгвістичні.
Індоєвропейська теорія виходила визнання фундаментального припущення, що історія мови завжди збігається з історією народу, який цією мовою говорить. Отже, реконструюючи історію конкретних мов, порівняльно-історичне мовознавство претендувало і на реконструкцію етнічної історії народу носія даної мови.
Незважаючи на хибність цієї засади, компаративістика відіграла благотворну роль у розвитку етногенічної проблематики, зрушивши її з місця, на якому та зупинилась ще в XII ст., вона дала історику ряд дуже важливих фактів, що безперечно сприяли розв'язанню поставлених питань. Всі ті фантастичні співставлення, які подавалися в історіографії XVIII ст., стали тепер неможливими.
Головною основою індоєвропеїзму було уявлення про прамову і прабатьківщину. Виведення мов кожної сім'ї (слов'янської, германської, іранської та ін.) з спільного кореня — прамови (загальнослов'янської, загальногерманської та ін.), пояснення їх виникнення шляхом поділу, роздріблення прамов передбачало розуміння процесу етногонії кожного конкретного народу, як наслідок відповідної етнічної диференціації розпаду єдиного «пранароду» на кілька споріднених народів — носіїв мов тієї чи іншої сім'ї. Самий же процес розпаду етнічної спільності не міг бути інтерпретований інакше, як наслідок розселення «пранароду» з своєї первісної прабатьківщини. Стан історичних знань того часу робив таке уявлення цілком можливим, оскільки жодних демографічних даних щодо давніх європейських країн у розпорядженні істориків тоді не існувало.
Завдяки успіхам порівняльно-історичного методу проблема слов'янського етногенезу набула нового змісту. Основним питанням в уяві дослідників XIX ст. стало питання про слов'янську прабатьківщину. На
