Засада «Нарід собі» — не потребує якогось теоретичного обґрунтування. Бож це властиво одна з аксіом громадського життя взагалі, а національного зокрема. Цікава лише практика користування нею. Через це доцільним буде зілюструвати це гасло фактами з історії культурних та визвольних змагань деяких народів. Згадаю тут цікавий епізод з історії одного з найменших народів, а саме ісляндського.
На межі XVIII та XIX ст. ст. ісляндці переживали дуже тяжку добу своєї історії. Саме були зліквідовані рештки політичної ісляндської автономії. Одночасно це була доба господарського закріпачення цієї країни Данією, що, звичайно, мало від'ємний вплив також на культурний стан ісляндського народу. Проте, власне у цій добі загального занепаду починається серед ісляндської молоді, яка студіювала у копенгазькім університеті, новоісляндський рух з метою «розворушити життя серед (власного) народу й втримати його бадьорість та піднести його освіту».
Заходами цих ентузіястів, що незабаром здобули признання в данській науці, як чудові знавці не лише рідної, але скандинавської старовини взагалі, — в 1824–25 р. р. в Копенгазі було закладене «Королівське Товариство скандинавського письменства». Свою діяльність ця установа розпочала видавнитцвом староісляндських «саґ». Першою публікувалася серія «Förnmannasögur», де було багато саґ, що відносилися до первісної історії Іслянду, коли ця країна була ще самостійною та енерґійно боролася проти норвезького й данського наїздів. В цій серії мало вийти 12 томів пам'яток староісляндського письменства. Було
