вперто й невпинно перетворює Палестину — цю на протязі 2000 років забуту і немов долею прокляту землю — в модерну, культурну країну. Жиди сіоністи можуть бути зразком того, як слід здійснювати на ділі модерну засаду національної соборности.
Мабуть немає жадного поневоленого народу, що для тої чи іншої національної мети не послугувався в більшій або в меншій мірі засадою «Нарід — собі». Правда, не скрізь і не завжди це робиться зовсім доцільно. Не раз у таких самодопомогових акціях буває чимало помилок, спричинених здебільшого відсутністю систематичности в них або іхньою технічною недосконалістю. Іноді та часто неуспіх таких заходів є вислідом психологічних причин та дезорганізованости громадського життя. Зрозуміло, що й з такими прикладами, де не було досягнено поставленої мети, слід також ознайомитися, бо вони можуть бути пересторогою. Маючи це на увазі, хочу тут зупинитися на дуже повчаючій історії проекту збудовання власними коштами в середині XIX ст. першої національної естонської школи.
Цей проект по ідеї дуже нагадує історію празького «Національного Театру», про яку тут вже була мова. Його остаточний неуспіх був викликаний причинами громадського характеру, які не можна уважати специфічно естонськими, через що цей приклад заслуговує загальної уваги.
Національні відносини в балтійських провінціях б. царської імперії були на початку XIX ст. дуже своєрідні. Тубільне естонське та латишське населення почало саме національно пробуджуватися. Воно майже виключно належало до се-
