було організоване по територіяльному принципу, отже на зразок колишніх російських «землячеств». Кожен край мав свою студенську організацію, яка систематично та програмово працювала над культурним і господарським розвитком своєї провінції взагалі, а села передовсім. Ця акція фінансувалася після засади — «Нарід — собі». В 1892–1900 р. р. студенти почали збирати спеціяльний фонд, влаштовуючи для цієї мети лотерії, забави, урочисті збори тощо. Протягом одного року склалася таким чином значна квота (85.000 фін. мар.), яка уможливила закладення селянського університету у кожній провінції. Ці «вільні університети» були чудовою школою національного виховання широких мас фінського загалу. Вони сприяли також культурному та господарському його поступу взагалі. Фінляндські селянські університети утримувалися спеціяльним товариством прихильників народньої просвіти та переважно коштами самого народу. Кажу переважно, бо згодом вони почали отримувати субвенції від держави та громад, проте, не більше 25 % загального бюджету.
У фінляндськім громадськім житті «селянські університети» не є єдиною акцією, де так успішно виявилася засада — «Нарід собі». Властиво весь фінський національний рух, зокрема в кінці минулого й на початку цього століття базувався на цій засаді. У самостійній Фінляндії ця націотворча засада діє далі. Ось один дуже яскравий приклад новітнього її використовання в країні «тисячі озер». Болючим питанням Фінляндії від середини XIX ст. була боротьба за націоналізацію гельсінґфорського університету та політехніки, де викладовою мовою була шведська; шляхом мовної утраквізації прямувала Фінляндія до цієї мети.
