сипалось останнє пожовкле листя. Як соколи — б'ють ворогів.
Тікають яране. Дріжить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають яране, — кущі поглинули останніх їхнніх бойців…
Перемога. Цілі шпалєри веселих парубків з круглими сяйвами над обличчам ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки у кишені не гірш, як Андрій Головченко. Зі співами пішли парубки на село. З шапкою навбакирь з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками у кишенях біг я за ними аж до самого села.
На другу неділю я буду там.
На другу неділю я був знову там.
Парубків на цей раз не було.
Були тільки ми, мали хлопці та підлітки.
І нам тепер належить велика роля побити, перемогти. Ми її виконаєм.
З початку ми мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили б. А далі роспочали бійку.
Трудно і важко було битися.
Я кидався у саму середину наших ворогів, нахоливши голову і розмахуючи руками.
Вони оточували мене зі всіх боків, штовхали кулаками. Але, ні вони мене не могли і разу добре вдарити, ні я їх.
Але ж я це робив як Андрій Головченко.
Хлопці кидались на допомогу; повторювалися жорстокі атаки. І закінчилось нашою урочистою перемогою.
З шапкою навбакирь, задравши голову, з гордою усмішкою і з руками у кишенях підіймаючи ноги, як Андрій Головченко, йшов я спереду своїх хлопців.
За нами йшли доросліші хлопці, між ними був і парубок Павло.
Він описував, хто як бився, підійшов до мене, поляскав по плечу і сказав:
— Ну, а цей або церкви строітиме, або ні чорта не стоїтиме.
Голова задерлася ще більше і так і кидалося у вічі:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Шапка настовбурчилась ще вище і кричала усім:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Очі блищали ще дужче і наче співали:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта ністоїтиме.
Земля задріжала під ногами і всім товкла:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Ох, як мені хочеться приятелювати з благорооними дітьми! То ж не якийсь там Петро або Степан — звичайнісенькі хлопці, а то благородні чистенькі, акуратно одягнені, по панському балакають, їдять смашні оладки, пиріжки, цукерки; у їх все є. Ох, як добре з ними приятелювати!
Учитель теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але ж вони чистенькі, і балакають по панському, і учительські діти. Добре бути з ними за панібрата.
Вже пізньої осени, у неділю, я вперше одяг нову чумарчину і шапку. Ну, як таким фабрикантом не явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і блищить — хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко було на душі: не знав, кому першому показати. Довго тинявся по вулиці і пішов у садок до школи. Якось було ніяково, — вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої школи. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить. Нарешті з'явився старший, — йому було років вісімнадцять.
— Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався не місці мовчав. Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було.
— Ти ж не приніс сала або пирогів?
— Ні — і почервонів.
— Ну, так я тебе викину геть.
— Мене взяли сором, образа і злість; упертісь додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганав мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене на руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб'юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.
Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.
А він стояв з другого боку тину і сміявся..
Видряпати очі, покусати руки… Але я стояв нерухомо.
А далі з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому.
По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому гнала мене б'ючи.
І до всього, — до жалю, до болю, до жаху, до злости, до жаги помсти, додавалось почуття самостности і горя.
Дома батько з покутя сердито подивився на мене, і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.
— Ото, не бався з благородними дітьми.
Через чверть години я був знову веселий. Шкода було тільки розірваної чумарки.
1918 р.
