Сюзана. Добре! пані, з ними чи не треба завсіди так кінчати? (Граф палко цілує руку своєї жінки).
Фіґаро (прибігає, задиханий). Казали, що пані нездорова. Я швидше прибіг… Я бачу радо, що нема нічого лихого.
Граф (сухо). Ви дуже уважні.
Фіґаро. І це мій обов'язок. Та якщо нічого такого немає, ваша вельможність, усі ваші молоді піддані[1] обох статей чекають унизу з скрипками й дудками, щоб проводити мене в ту хвилину, як ви дозволите мені повести мою наречену…
Граф. А хто стерегтиме графині в замку?
Фіґаро. Стерегти? Вона ж не хора.
Граф. Не хора; але той чоловік, що має прийти на розмову?
Фіґаро. Який чоловік?
Граф. Той, що про його вказано в листі, дорученому від вас Базілеві.
Фіґаро. Хто це казав?
Граф. Коли б я не знав цього від інших, крутію, твоє обличчя, що обвинувачує тебе, довело б мені, що ти брешеш.
Фіґаро. Коли так, то не я брешу, а моє обличчя.
Сюзана. Годі, мій бідолашний Фіґаро, не вживай своєї красномовности на поразку. Ми все сказали.
Фіґаро. Що сказали? Ви мене трактуєте, як якогось Базіля!
- ↑ Піддані, себто кріпаки графа Альмавіви, що їх автор пишно іменує його „підданими“ або „васалями“.
