Фіґаро. Мало таких, пані, з котрими б я одважився на це, бо боявся б потрапити на правду.
Графиня. То треба буде ще вам дякувати?
Фіґаро. Але скажіть, чи не чудесна річ — покраяти йому день на шматки таким робом, щоб він провадив у блуканні, у прокльонах за свою даму той час, що він був призначив на втіху з нашою? Він уже тепер цілком збитий з шляху. Чи гнатися йому за цією? Чи пильнувати там тієї? У своїм замішанні думок от-от він уганяє по рівнині за безвинним зайцем. Година шлюбу приходить, а він на чатах, він не візьме постанови проти і ніколи не зважиться опертися йому перед пані.
Сюзана. Ні, але мудра Марселіна наважиться.
Фіґаро. Бррр! Це мене турбує дуже, далебі! Ти перекажеш панові, що вийдеш смерком у садок.
Сюзана. Ти рахуєш на це?
Фіґаро. О, до лиха! Слухайте: люди, що не хотять нічого робити з нічого, не доходять нічого і не здатні до нічого. От моє слово.
Сюзана. Воно миле!
Графиня. Як його ідея. Ви згодитесь, щоб вона туди вийшла?
Фіґаро. Зовсім ні. Я дам надягнути на когонебудь Сюзанине убрання. Як застанемо його на побаченню, то чи зможе граф виправдатись?
Сюзана. А хто візьме моє убрання?
Фіґаро. Керюбен.
Графиня. Він виїхав.
Фіґаро. Ні, не для мене; чи схочете дати мені волю робити, як знаю?
