ми, а вірші Бомарше писав зле. Відносний успіх її на сцені пояснюється не художніми стійностями (котрих у ній немає), і не фантастичним її сюжетом, а чудовою музикою Сальєрі.
З шести п'єс Бомарше тільки дві зберегли свою художню вартість для нащадків, та й ті залишились в історії французького театру стояли немов поодиноко: вони не створили школи. Це зрозуміло: коротке двадцятирічне межичасся безпосередньо перед початком Великої революції було за єдину добу, коли схрещування клясичної комедії інтриґи з деякими тематичними елементами сантиментальної драми могло бути творчо і доцільно використане для публіцистичної і сатиричної мети. Від початку революції цей проміжний жанр утратив свій соціяльний сенс; але те, що саму можливість його створення не було поминено, — лишається невмирущою заслугою Бомарше перед европейською літературою.
Переклад „Одружіння Фіґаро“, поданий у цім виданні, належить перу покійного Володимира Самійленка (1864 — 1927), як бачиться, не був перевірений перекладачем остаточно. Усуваючи, в процесі його редаґування, окремі дрібні непослідовності, опусти й огріхи (їх навряд чи який переклад може не мати), автор цих рядків намагався, по змозі, зберегти художню своєрідність, властиву стилеві цього видатного перекладача.
