Задля цікавости діялогу, Бомарше наділяв стилістичною дотепністю Фіґаро навіть тих персонажів, що на придурковатості їх він спиняється у тематиці п'єси:
|
„З усіх поважних речей шлюб — найбільш блазенська; тому я гадав…“ „Бажати добра якій жінці, хіба це значити хотіти зла її чоловікові?“ |
Це говорить Базіль (акт 1, сцена 9); але хіба це не Фіґарів стиль.
Нарешті, є в „Одружінні Фіґаро“ і деякі погано засимільовані рештки сантиментального стилю (чого, знов таки в „Севільському цилюрнику“ немає); наприклад, художньо вельми сумнівні „сердечні звірення“ Фіґарові, коли він довідується, що Марселіна — його мати:
|
„Перестань, дорога мамо, перестань! Чи ти хочеш, щоб розтопилися водою мої очі, обмиті першими словами, які я зазнав? Принаймні, вони з радощів. Але який я дурний! Я мало не встидився їх, я почув, що вони течуть проміж моїх пальців, подивись (показує розставлені пальці), і я по-дурному їх задержував! Геть собі, стиде! Я хочу сміятись і плакати разом. Не почувають двічі того, що я почуваю“ (акт 3, сцена 18). |
Проте в цілому „Одружіння Фігаро“ є, навпаки, рідкий і високоцінний зразок художнього подолання сантименталізму: з формального погляду — схрещуванням сантименталістичної тематики з композиційною технікою клясичної комедії інтриґи; з соціяльно-ідейного — послідовним поновленням цієї тематики певними громадянськими мотивами.
Навпаки, третя п'єса, що закінчує собою „цикл Фіґаро“ — драма „Другий Тартюф або Злочинна мати“ (1792) — це рішучий і послідовний поворот до сантиментальної „міщанської драми“ типу „Євгенії“ або „Двох приятелів“. Бомарше ніколи не цурався дріб'язкового моралізаторства дрібнобуржуазної родинної етики; уже в передмові до „Одружіння Фіґаро“ він намагається — досить наївно й потішно — відхилити від позитивних персонажів (особливо від Фіґаро) закид у „неморальності”. Ці-
