був цилюрник і не хотів нагадувати про це публіці). Тоді Бомарше переробив оперетку на комедію (з численними музичними нумерами) для драматичного театру „Французької комедії“. П'єса була прийнята, але судові авторові пригоди 1773-1774 р.р. затримали сценічне виконання до 1775 року. Бомарше скористувався з цього щоб додати до тексту п'єси чимало сатиричних вихваток і натяків, спрямованих проти його судових противників, проти станового правосуддя, проти вельмож. Цим він зовсім відмінив ролю Фіґаро і загальний характер п'єси. Цікаво, що коли п'єсу уперше заборонено до постави (майже напередодні вистави, в лютому 1774 року), вона ще не мала в собі сливе ніяких сатиричних натяків: поліція просто опасувалась, що сценічний успіх Бомарше може вплинути на розв'язання його процесу з Ґоезманом; але Бомарше вирішив, мабуть, що коли його п'єсу взагалі заборонено, то хай же, щонайменше, буде за що її забороняти. Він навіть так обтяжив первісну сюжетну канву п'єси всякими можливими доповненнями і вставками, що вона втратила свою художню цілість і на першій виставі — 23 лютого 1775 — геть провалилася, всупереч загальним сподіванкам. Але Бомарше цим разом подолав труднощі: з несподіваною рішучістю він скоротив текст п'єси майже до первісного розміру, викреслив усе, що затримувало розвиток дії, зробив з п'ятьох дій чотири, і вже 26 лютого п'єсу подано в новій редакції і вона мала величезний успіх.
Сюжет „Севільського цилюрника“ загальновідомий; він був можна сказати, загальновідомий і перед створенням п'єси: Бомарше не тільки широко використовує в ній сюжетну канву певних творів своїх попередників („Марна обачність“ Нолян-де-Фатувіля, „Ніколи не можна наперед усього вгадати“ Седена та ін.), але і в цілому відтворює — з незначними варіяціями — один з найулюбленіших сюжетів клясичної „легкої комедії“: герой щасливо здобуває героїню, попередньо обдуривши, з допомогою спритного слуги, свого ревнивого конкурента — старого опікуна героїні. Молодий, значний і багатий граф Альмавіва залицяється до молодої Розіни, що нудиться під доглядом лікаря Бартольо, свого опікуна. З допомогою „севільського цилюрника“ Фіґаро, він прокрадається до своєї коханки і, майже при Бар-
