доброзвучности!“ В усьому цьому так і почувається соціяльний натиск вихідців з дрібної буржуазії, що при першій можливості збайдужніють до почесних посад „постійного королівського галстучника“ або „охоронця двірських левреток“ (були й такі „посади“) і вимагатимуть реальної влади. Тут ще немає подиху революції, але соціяльні передумови — в наявності.
Сини ремесників, крамарів, писарчуків і селян, що проходили в середині XVIII століття в лави „урядового дворянства“, були б, мабуть, дуже здивовані коли б їм з'ясували, що те, до чого їх веде службова кар'єра, і є не що інше, як революція. Найчастіше вони геть не відзначалися демократичними поглядами: це були або фанатики королівського абсолютизму, або байдужні до політичних принципів опортуністи, як сам Бомарше. Проте, незалежно вид своїх особистих переконань, вони самою своєю наявністю на командних постах держави заперечували принципи станової монархії і наближали момент її занепаду. Бомарше, як історична постать, сприяв наближенню революції двояко: і своєю соціялістичною кар'єрою, і своєю літературною діяльністю. Але коли в першій він поступав наперед, як Колюмб, що не знав про культурно-історичне значення свого шляху, то в другій він з цілковитою послідовністю реалізував ідеологію і естетику дрібної буржуазії революційну на свою добу.
Немає потреби затримуватися на перших двох п'єсах Бомарше: „Євгенія“ (1767) і „Два приятелі або Ліонський купець“ (1770). Перша з них мала на сцені деякий — сумнівний — успіх, друга провалилася цілком; але з художнього погляду ні та, ані та не підносяться над рівень масової драматичної продукції середини XVIII століття. Це типові „міщанські драми“, що змальовують різні родинно-любовні конфлікти у солодкавому і моралізаційному тоні улюбленого серед дрібної буржуазії „сантименталізму“; вони характеристичніші для театральних уподобань масового глядача своєї доби, аніж для самого Бомарше, що в суті, показав у них тільки своє опанування драматургічної техніки даного стилю, щоправда, сантименталізм завжди лишався,
