Сюзана. Але, добродію, чи подумали ви?..
Фіґаро. Так, пані, так, я подумав.
Сюзана … Що для гніву і коханню…
Фіґаро … Все, що відкладається, втрачено. Вашу руку, пані!
Сюзана (своїм звичайним голосом, даючи йому по лиці). Ось вона.
Фіґаро. Ах, демоніо![1] Який ляпас!
Сюзана (даючи другий). Який ляпас? А цей?
Фіґаро. Та що це? До чорта! Чи це тут день ляпанців?
Сюзана (б'є його при кожній фразі). А, що це? Сюзана. І от за твої підозріння, от за твою помсту і твою зраду, за твої заходи, твої образи й проєкти. Чи це кохання? Скажи, як сьогодні рано.
Фіґаро (сміється, підіймаючись). Santa Barbara![2] Так, це кохання! О, щастя! О, насолода! О, сто разів щасливий Фіґаро! Бий, моя кохана, не втомлюючись. Але коли ти мені спишеш усе тіло синцями, поглянь прихильно, Сюзон, на найщасливішого чоловіка, якого тільки била коли жінка.
Сюзана. Найщасливішого! Ледащо! А не зводив ти графиню такими теревенями, що, я забуваючи про себе саму, справді задля неї готова була піддатися.
Фіґаро. Чи міг я помилится, чувши твій чудовий голос?
Сюзана (сміючись). Ти мене впізнав? Ах, як я помщуся!
Фіґаро. Добре попобити і ще й додержувати зло — це надто по-жіночому! Але скажи, з якої
