Фіґаро. Вже й хитрує, дурисвітка! Ви добре знаєте, що його тут не може бути.
Фаншета. А кого ж?
Фіґаро. Керюбена.
Фаншета. Та я не його шукаю, бо я добре знаю, де він; я шукаю свою кузину Сюзану.
Фіґаро. А чого від неї треба моїй маленькій кузині?
Фаншета. Вам, кузенку, я скажу. — Я… я тільки хочу віддати їй шпильку.
Фіґаро (жваво). Шпильку! шпильку!.. А від кого то, хитрушко? у ваших літах ви вже справляєте реме… (Схаменувшись, каже лагідно). Ви справляєте вже дуже добре все, за що взялися, Фаншето; і моя гарна кузинка така ласкава…
Фаншета. Кому ж можна за те гніватись? Я піду.
Фіґаро (зупиняє її). Ні, ні, я жартую; бач, твоя маленька шпилька є та, що його вельможність сказав тобі віддати Сюзані і що служила до запечатання маленької картки, яку він держав; ти бачиш, що я в курсі справи.
Фаншета. То нащо ж ви питали, коли ви добре знаєте?
Фіґаро (придумуючи). Бо досить весело знати, як пан узявся до того, щоб дати тобі доручення.
Фаншета (наївно). Не інакше, як і ви кажете: „На, Фаншето, віддай цю шпильку твоїй гарній кузині і скажи їй тільки, що це печатка великих каштанів“.
Фіґаро. Великих?..
