проміж моїх пальців, подивись (показує розставлені пальці) і я по-дурному їх здержував! Геть собі, стиде! Я хочу сміятись і плакати разом. Не почувають двічі того, що я почуваю (Він обіймає матір з одного боку, Сюзану з другого).
Марселіна. О, мій друже!
Сюзана. Дорогий друже[1]!
Брідуазон (витираючи хусткою очі). Ну, значить, і я ду-урний теж?
Фіґаро (нестямно). Тепер я можу викликати на бій смуток. Нападай тепер на мене, коли смієш, між цими двома дорогими женщинами.
Антоніо (до Фіґаро). Не треба так мазатися, коли ваша ласка. В справі шлюбу в родині шлюб батьків повинен іти попереду, ви знаєте. А ваші — чи подали вони один одному руку?
Бартольо. Мою руку! Бодай вона всохла, перш ніж я подам її матері такого шахрая!
Антоніо (до Бартольо) То ви так як вітчим, а не рідний батько? (До Фіґаро). В такім разі, любчику, більш ні слова.
Сюзана. Ах, дядечку…
Антоніо. Чи маю я віддати дочку нашої сестри за того, хто не є нічия дитина?
Брідуазон. Хіба це може бути, дурню? Завсіди людина є чиєсь дитя.
Антоніо. Тарара!.. Він її ніколи не матиме. (Виходить).
- ↑ Бартольо, Антоніо, Сюзана, Фіґаро, Марселіна, Брідуазон.
