— А що ж робить? На те пішов.
Ненарадович тепер оповідав складно й не спиняючись. Мов спогади розіграли кров йому.
Провели знов у якусь халупу. — „Пождїть — кажуть — тут“. Жду годину, жду другу… Приносять гроші… більше все четвертні білети… Може памятаєте, тоді білі такі були. Були й другі: десятки, троячки… Подивив ся я: гроші, як слїд, робота — кращої й не треба. — „Гаразд, — кажу. — Давайте пять тисяч, а я провірю“. Боюсь, що нагріють мене: сунуть різаного паперу, а зверху заличкують грошима. Нї, все як слїд… Повязали гроші у пять пачок. — „Давай нам триста пятьдесять своїх“. Тільки оддав гроші, ще й не перелїчили, коли вбігає в хату якась жінка: — „Тїкайте!“ — кричить. — „Полїція…“ Мишуриси за гроші та за пакунки. — „Е, нї!.. — кажу. — Як полїція то нехай і мене й вас забірає, коли так. Давайте сюди пять тисяч!“ Став на дверях з револьвером… — „Бери“ — кажуть та тикай, бо й сам пропадеш і нас загубиш!“ Узяв я гроші… Штовхають: „скоріше“ Тільки я в двері, коли въ другі полїція… Ну, вже не памятаю, як вискочив на вулицю. Темно. Міста не знаю… Пішов скоріш, куди попало. Блукав по городу всю ніч. Перед світом чую десь паровоз свистить. Догадав ся, що там вокзал, — пішов туда… Несу вузлик з собою…
— Таки пять тисяч?
— Пять тисяч… — Ненарадович сплюнув і перевів духа. Блимнув очима на сонного Перепела й почав далї.
Діждава ся поїзда, сїв у вагон. Сидю, як на вугіллї: коли б скоріше вже їхати… Коли перед третїм дзвінком увіходить жандарм… Пройшов увесь вагон, вернув ся назад і сїдає коло мене. „Тьху ти, бісова личина!“ — думаю.
— „Треба тебе тут!“ Сїв і упяв ся в мене очима. Дивить ся то на мене, то на пакунок. „Біда“ —
