— Еге, щастє!.. Щастє лови, а упустив раз, вдруге не жди…
Урядник Ненарадович, товстий пухкий немов повстяний, уставив великі, вокхі від старости й горілки, очі в стелю накуреної кімнати, мов щось пригадуючи.
— Було й менї піймалось та зірвалось — сказав він.
— А-ну роскажіть. А попервах випємо… Митрофановичу!… Куме, пане старосто!.. Ви вже й спите?
Писарь Підкуймуха розбуркав сонного підпилого старосту, Перепела, й налив по чарцї. Всї троє, не хапаючись і дивлячись один на одного, разом випили.
— Еге. Не був би дурнем, то жив би може собі паном в своїй Тамаровцї, а не тріпав ся, як собака на старости лїт… — казав Ненарадович, обсмокчуючи кісточку з маслини.
— А як же се так було?
— А так. Всї кажуть, що украсти — гріх, хабаря взяти — гріх, хвальшиві бумажки пустити — Ненарадович потер пухкими пальцями, мов у їх були кредітки — те гріх… А всі й крадуть, і хабарі беруть, і на хвальшивих грошах богатїють.
Ненарадович говорив, важко й не скоро мов грав старий попсованний орган — з присвистом хрипом і передишками.
