наука з своїм ключем чарівним увійде въ його й їй дасть ся клад Севрюків.
— Так он як!
— А як же. Я йду слїдом за предками нашими. Ті закопували в могили все, що було любе й дороге людям. Я роблю те саме. Нехай лежить… Зроблено все, щоб покладене збереглось, не потлїло. Бачите, що й моя могила, як і всї степові могили, есть справжня могила, бо в її поховано реліквії нашого часу, нашої культури… А дружина моя? Ви чули про неї? Її поховано в другому місцї.
І знов та сама тїнь, що я помітив колись, промайнула в очах у його.
— Вибачте, — сказав я, щоб перевести розмову на иншу тему, — але я спитаю вас: що ви думаєте зробити з своїми маєтностями? Дїтей у вас і родичів, як ви самі казали, немає…
— Це моя тайна. Узнають її після моєї смерти. Скажу тільки, що моя остання воля буде стояти в звязку з моїм світоглядом. Що належить людям, то й буде їм дано. З собою нїчого не візьму…
Знов загадкова усмішка заграла на старечих устах. Знов степовий сфінкс притаїв свою таємницю.
— Ну, я йду!.. Прощайте!
— Прощайте!
Натягалась по степу від велетенського клубка невидима, але кріпка нитка. Іду й чую її. Чую, що звязано мене нею з могилою і куди я не піду, потягну її, як павук тягне свою блискучу павутину. Стоїть в моїй уяві гора і стежить за всїми шляхами, що йдуть по степу коло неї. Бачить вона й мій шлях…
— Прощай, могило!… По инших дорогах упаде путь моя, другі місця бачитимуть очі мої й другі
