Бо скоро буде і в нас у степу тїсно жити“. Звісно, люде множать ся, а землї усе однаково. Кажуть, инші пани прохали царя, щоб одібрати у Севрюка землю, бо він роздає її людям. А царь сказав: його земля, його й воля над нею. Був ґубернатор хотїв запечатати могилу. Так Севрюк таке слово йому сказав, що він тільки здвигнув плечима та й поїхав собі. Деж таки. Кожен має право насипати могилу. А тут же його жінку поховано.
— Хіба?
— А як же! Вивіз він собі жінку з Америки. Ще хлопцем я був, памятаю: хороша була, такої другої я й не бачив. Смуглява, очі чорні. Верхи їздила так, що й наш брат не поїде. З того й смерть їй подїялась.
— Як?
— А так. Любила по степу вдвох з паном верхи скакати. Крикне: „наздоганяй!…“ По своєму, по нашому не вміла. І полетить, як птиця. А пан за нею. Та тут, де от ся могила, наскочила на бабака… Кінь під нею злякав ся… Кинув ся в бік… А вона не вдержалась на сїдлї, та в землю!… Й розбилась.
— Он як.
— Ото ж пан і могилу насипає тут. Журив ся, сердешний, довго. Думали, розуму стеряєть ся.
Новий світ кидає на Севрюка се оповіданнє і в простих словах розгортає велику драму, яку довелось йому пережити.
Годї кидати землю. Не можу. Бо думка повернула зовсїм у другий бік. Хочеть ся думати про Севрюка, про його минуле.
— Еге, важка земля! — кажу, утираючи піт з облича й стаючи перевести духа.
— Важка, та нам люба. Вік би копав її, щоб більше собі й дїтям придбати.
— А я вже втомив ся.
