— Смішного нема нїчого, але я, по правдї, не зовсїм розумію…
— Кажіть просто: зовсїм не розумію. Аже ж правда?
— Та правда, — сказав я, попадаючи йому в тон.
— Ну, так послухайте далї і зрозумієте. Бачите, коли людина проживе вік і почне підводити рахунки свого житя, то вона питає себе: щож ж я в кінцї кінцїв зробив за той час, який доля дала, менї в житі, і з тими засобами, якими надїлила мене? Бо хочеться ж кожному з нас щось зробити гарне, кинути по собі якийсь слїд. Поставив і я се питаннє й поставив давно. І побачив, що не зробив нічого, опріч того, що зберіг в незайманости й красї той шматок землї, що менї випало володїти ним. Се я вважаю моєю заслугою і в сїм моя утїха. Але, окрім того, в моїй душі все життя йшла внутрішня робота. Я — як кажуть — шукав Бога… І тут я вам скажу коротко: через нетрі безвіря й муки самотности я прийшов до висновку, що Бог все таки єсть. Єсть Бог!..
Голос Севрюків немов окріп і вирівняв ся. І менї вже здалось, що я бачу перед собою якогось сектанта-фанатика, що буде привертати мене до своєї віри. І жалко стало його поетичного ореолу, в якім уже увійшов він в мою свідомість. Але я помилив ся.
— Єсть Бог. Тільки в чому він виявляється, конкретно кажучи — Бог якої менї відомої релїґії, чи фильософії, чи науки він, — я не можу сказати. Та для мене це й не важно. Важно тільки те, що Бог єсть. І отсе йому, Богови Невідомому, я й будую сей памятник. Се — моя молитва, подвиг мого житя…
— Але як же ви всетаки уявляєте собі вашого Бога? — зацїкавив ся я.
— Се складне, мій любий, питаннє. І я не можу просто й ясно сказати вам. Ближче всього буду
