— І кожен, хто дивить ся й дивитиметь ся звідціль, матиме все отсе, володїтиме їм. Поки дивитиметь ся… І так буде во віки.
Якийсь потайний огник натхнення майнув у його очах і зараз же погас: не слїд, мов, виказувати свої потайні думки перед чужинцем.
— Але все ж таки вам з дороги треба одпочити. Ходїмте, будемо обідати.
Взяв мене під лікоть і веде. І я йду за ним покірно, мов дитина за батьком, і дивуюсь, якою силою він чарує мене, отсей маленький і слабосилий дідусь?
Обідали в землянцї й потім я спав. Спав міцно й безтурботно, мов подорожній, що вернув ся в любу сімю свою з далекої подорожі. Прокинув ся уже надвечір. Лежав на твердому ліжку, де звичайно спав, як можно було догадатись, Севрюк, і думав про слова його: „все, поки дивлюсь на його — моє, так само як і ваше, поки дивитесь на його ви“. Се ж цїлий закінчений світогляд. Фильософська сістема. На яку височінь підняв ся сей чоловік! Які стежки привели його туди?!
Сонце сїдало за далеким обрієм, а ми з Севрюком стояли на верху могили й дивились на рожевий захід. Внизу, в робочім таборі, люде запалили вогні й варили вечерю й до нас долїтав їх гомін, вечернїй затихаючий гомін натруженого люду. Хтось рубав дрова… Десь за землянками іржало лоша… А там, на заходї, погасало велике світило в нїчим не нарушимій тиші, і так помалу, так не помітно, що здавалось снить ся, що воно гасне.
Севрюк стояв і, весь рожевий, дивив ся на його, не зводячи очей і згорнувши на грудях руки. І здавалось, що він молить ся, що уста його шепочуть слова тихої молитви. А я дивив ся на його й думав: хто він такий, який дух дїє в йому і яко-
