й дивив ся на мене ласкавими променистими очима. І було в тому голосї, фіґурі й манєрах, а найбільше в ясних очах дїдуся, щось таке, що я не вагаючись, вгадав, що се й єсть передо мною творець отії могили, Севрюк.
— Се ви будуєте? — одповів я йому запитаннєм на запитаннє й простяг до його руку.
— Я, — сказав він, задержуючи мою руку в своїй і дивлючись просто й лагідно менї в очі. — Я. А ви здалека.
— Здалека.
— Прийшли на могилу подивитись?
— Еге.
— То ходїмте зо мною.
Ласкаво-промениста усмішка осяває обличчя й легкою задумливістю ледві помітно залягає десь в кутиках коло очей. Узяв мене за руку, нижче ліктя й веде до землянки.
— Заходьте сюди, одпочиньте. На сонцї спека, а тут гарно.
— Нї, я зараз хочу піти на могилу.
— То ходїмте, коли не дужо стомились.
Знов лагідно осміхаєть ся й привітно дивить ся на могилу.
— Ходїмте.
І ми пішли.
Збірались по нарізках велетеньського гвинта все вище й вище, розминаючись з порожнїми граборками, що спускались вниз. І чим вище піднімались, тим де далї ширше передо мною на всї боки розгортав ся степ. Нарештї ми були на самому шпилї.
Не знаю, з чим зрівняти те вражіннє, яке зробило на мене все, що я побачив зверху гори. Менї здалось, що я сплю й бачу один з своїх звичайних снів: я, без крил, тільки якимсь напруженнєм грудей, яке бува, коли плаваєш у водї, злетів на надзвичайну височінь і держусь на їм. Ди-
