шкільної лавки інж. Василеві Вацикові
у 75-річчя його життя присвячує автор.
Моє дружне знайомство з Василем почалося ще з дитячих років, коли ми оба з родинами проживали на вулиці Дороша. В 1914 р. закінчили ми першу клясу народної школи в Тернополі. У серпні того ж року вибухла Перша світова війна, і незабаром москалі зайняли Тернопіль. Наше навчання було припинене, і ми два роки "збивали бомки"... Аж у 1916 р. під час московської окупації продовжували науку у другій клясі. Четверту клясу почали у 1918 р., коли Першого Листопада відновлено нашу державність. Наша школа приміщувалася у той час в будинку "Просвіти". 3 надзвичайним захопленням і цікавістю ми приглядалися, як проф. Іван Галущинський з Заплітним проводили військові вправи зі старшими гімназистами (7-ма і 8-ма кляса) на подвір'ї "Просвіти". Вже тоді у заранні нашої молодости зродилося у нас патріотичне почування. Наші шапки заквітчували ми синьо-жовтими чічками.
Настав 1920-ий рік. По втраті нашої державности опинилися ми під польською окупацією. Тоді вступили до першої кляси української державної гімназії з "рускім ензикем" навчання. У вільних від науки днях бавилися "войни", грали в кічку та копали ніжний м'яч. На левадах у Берегах пасли корови, а іншим разом плавали коні в недалекому Сереті. Помагали нашим батькам у час сінокосів загортати і возити сіно, а у жнива возити снопи з далеких полів.
У четвертій та п'ятій гімназійній клясі почали звертати менше уваги на ігри та забави, але заглядали за... дівчатами (Василь ще й досі загляда...). У тому часі постала на вул. Дороша і на сусідніх з нею вулицях "Дорошівська Парафія". Це був гурток гімназистів і семінаристок, який плекав гарні то-
