випадку треба було зрубати якого граба чи суху черешню.
Побіч численних лісових птахів, що залюбки гніздилися у Гаях, були тут теж такі представники звіринного світу, як вивірки, зайді, сарни, куни, лиси та інші. Оповідали старі люди, що перед Першою світовою війною появлялися часом у Гаях навіть вовки. Найбільшої шкоди заподівали гаївчанам лиси. Зокрема було їх багато в сусідньому Березівському лісі. Останній раз у роді відвідували тернопільці Гаї перед Різдвом. Сюди їздили вони до свояків і знайомих по мед до куті, по горіхи, сушені овочі на узвар, квашені яблука тощо. Під Святий Вечір вибиралась молодь крадькома до Березівського лісу по ялинку.
Давно залишили ми Тернопіль, а з ним невід’ємну його частину — Гаї Великі. І кожен раз, коли гадкою линемо до рідного міста, завжди ввижаються нам чудові, незабутні Гаї. Сьогодні залишилося у Гаях небагато автохтонного населення. Багатьох гаївчан вивезли більшовики на Сибір або знищили після другого ’’визволення”. Багатьох розкинула доля по широкому світі. Друг юних років писав до мене у листі: ”Гаї не змінилися, залишилися такі самі, як були колись давно. Вони стоять та й сумують, немов би когось ждали”...
’’Новий Шлях” ч. 45, 5 листопада 1966 р.
