них фахових учителів цього предмету, ані потрібних підручників до йауки. Руська читанка Василя Ковальського часть І, видана 1854 р. у Відні, була учебником для цього предмету на всі 4 нижчі кляси, а Якова Головацького Хрестоматія церковно-словенская і древноруская (Відень 1854) на 4 вищі кляси. У нижчих клясах вчив української мови укінчений богослов Володислав Бачинський, Климентій Мерунович і священик Лопушанський. Попередніми роками сбов'язані були вчитися української мови також поляки і жиди, для яких церковщина була великою мукою, особливо писання задач. Тому жиди просили своїх товаришів українців, щоб виробляли їм ці задачі або щоб дозволили відписати з деякими змінами. Жартівливий учень Словенський написав одному товаришеві жидкові на шкільну задачу молитву ’’Достойно єсть”. Коли проф. Мерунович запитав жида, чи він сам писав цю задачу, і коли цей рішуче запевняв, що сам писав, тоді Мерунович велів жидкові на голос прочитати цю задачу. Цей жарт Словенського викликав загальний сміх серед учнів.
У вищих клясах учив української мови о. Іван Каратницький, який як віденський богослов мав змогу слухати викладів ітроф. віденського університету Міклосіча і тому переробляв з нами дуже основно науку про звуки і форми старослов’янської мови н,а основі порівняльної граматики великого слов’янського вчителя. Нову народню літературу почав викладати аж у 8-мій клясі укінчений богослов Яків Гудик. Він читав нам у школі Енеїду Котляревського. Ми знали тоді з нашої ’’Громади” (тайний гурток студентської молоді в Тернополі) також інші твори українського письменства і вміли на пам’ять чимало творів Шевченка і Федьковича”.
Про початки української державної гімназії згадує у своєму нарисі-спомині останній її директор Михайло Губчак під заг. ’’Українська державна гімназія в Тернополі”, який був поміщений у першому томі регіонального збірника ’’Шляхами Золотого Поділля”, виданого у Філядельфії в 1960 р. ст. 137-149. ”Ця гімназія з клясичними мовами (латинською і грецькою), пише директор Губчак, — як головними предметами і з німецькою мовою навчання з кожним роком ставала численнішою, бо до неї посилали своїх дітей не лише польські дідичі з цілого Поділля, але й урядовці різних державних і приватних установ, як теж купці (переважно жиди), тернопільські міщани, українські священики і заможніші довколишні селяни”.
