В березні 1984 року минуло 40 років з того часу, коли ми, рятуючи життя перед наступаючими червоними арміями новітнього Джінґісхана — Сталіна, які вдруге сунули зі сходу на наші землі, залишили зі смутком і жалем у серці батьківські пороги і рідний Тернопіль.
За той час настали великі зміни у нашому житті. На місцях нашого поселення ми швидко пристосувалися до нових обставин, чесною працею здобули матеріяльні засоби і задовільно влаштували своє життя. Ми виховали наших дітей і внуків у національному і релігійному дусі і дали їм високу освіту. Ми зразу включилися у громадське життя і дружньо з нашими попередніми еміґрантами беремо активну участь у релігійному, культ.-освітньому, економічному і політичному житті. За той час виросло нове покоління, яке не знає і не бачило рідної землі — України.
Незважаючи на достаток і добробут у новій, прибраній батьківщині, ми ніколи не можемо забути і не забудемо нашої рідної Батьківщини, у якій ми народилися, виросли, набули освіту, де проминули наші юні роки. Дехто з наших земляків мав змогу відвідати нашу поневолену Україну, своїх рідних і рідні сторони. Але багато з нас вже мабуть ніколи не побачить рідної землі. У них зродилася туга і втрачені надії на поворот до неї.
І саме ця туга за втраченою Батьківщиною спонукала мене писати спогади, нариси з життя давнього Тернополя. Всі ці спогади, нариси були поміщувані у нашій пресі, тут у США і в Канаді. Деякі мої приятелі радили все це видати окремою книжкою, мовляв, часописи після прочитання йдуть звичайно на смітник, а книжка все таки залишиться на довше. На жаль, мої родинні зобов’язання і фінансові спроможності не дозволили і на це.
