В 1928 році перебували ми у містечку Ямниці під Станиславовом. Грали в невеликому театральному приміщенні, мешкали у звичайних добрих людей, що радісно і щиро виявляли нам свою гостинність. Аж раптом уся трупа заметушилася: днями в Станиславові має виступати з концертом наша гордість і слава, наша світова зірка Соломія Крушельницька. Директором театру у тому часі був Йосип Стадник, і хоч на його плечах лежав тягар відповідальности за матеріяльне становище нашого театру, — видав таке розпорядження: ’’Вистава відкликується. Хто бажає послухати Соломію Крушельницьку, прошу зібратися біля мого помешкання. Фіру і добру пару коней, щоб дібратися до Станиславова, маємо з ласки місцевого громадянства”. У нашому товаристві їхав Йосип Стадник, його дружина Софія та Іван Рубчак. Приїхали перед самим початком концерту. У касі, зрозуміло, жадного квитка. На всі наші благання адміністрація виявляла цілковиту байдужність, невблаганність. Ми вирішили, що неприступну, сувору адміністраційну стіну зможе пробити тільки наш незрівняний гуморист ”Рубцьо”, як ми любовно називали у своєму акторському колі Івана Рубчака. Рубчак своїм природним гумором виявив таку життєву кмітливість та дотепність, що лід суворої адміністрації розтанув, і нам було дозволено завітати до гардероби Соломії Крушельницької. Перший увійшов Рубчак, який виголосив вітальну промову: ’’Земний поклін великій артистці від маленьких, непомітних служок Мельпомени! Ми прийшли до вас як до своєї королеви, що гордо проходить із українською піснею по всій Европі. Прийшли, щоб вклонитися вам, віддати шану, висловити свою любов, свою закоханість вашим чарівним, чудодійним талантом”.
Крушельницька прийняла нас, як своїх братів і сестер. Зразу попросила адміністратора пустити нас усіх на концерт. "Нічого не годен вдіяти, пані Крушельницька, — відповів той — заля переповнена, хоч умри, а місця нема”. ”Я пана дуже прошу, — сказала Крушельницька. — Прошу це зробити для моїх краян, на них мені більше залежить, ніж пан може собі уяви-
135
