СЛОВО ПРО ЧОРНИЙ ПОЛК
Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.
— Співаю, не кляну
розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру смерть на бойовищах,
а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!
Луна поразки бє об мої вуха, мов з глибин безодні зради
громів поламаних у кусні й схоплених у сіть прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.
Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього
і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.
Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
щоб аж до сьомого коліна памятали й знав назавжди кожен,
щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
як кріпили владу.
І густо стеляться один при о́дному, як вирубаний праліс,
у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!
Дракони, що бензину пють, на птахів схожі і на носорогів,
дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,
являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.
На купах чорних рур і чорних ніг червона кров і жовта піна,
слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматнім поцілунком.
Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,
салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.
54
