САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ
Оперта об криничний мур — щербату ліру з пнів камінних
ширяє думкою, куди пішов Неземний Чужоземець.
Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних
зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.
Хто він — отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?
Схиляється на цямрину й душа її блакитна й біла
здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.
Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло
розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.
Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.
Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,
минає місяць квітів — звіть його трояндень! — світла повний.
Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.
Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сімя.
Новину добру сповіщає вітер з лукоморя травам
і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.
У захист муз — блаженний гай ізходить сонце поміж птахів
і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.
Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть
водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!
Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.
Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,
ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.
І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим
в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння,
й води живої ласки, що одна — одна всезаспокійна.
Коли ось серцем линеш за Надхненноустим Чужоземцем,
схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова
й води живої дай мені — твоєї спраги спадкоємцю!
12
