В притворі храму.
Півнагий раб стоїть в притворі храму
І обтирає піт і кров з чола.
Уста сухі, зчорнілі мов смола
Втягають жадно запах тіміяму,
Що лине з таїнственного нутра.
Він раб. Він провинився перед паном
І смерть страшну йому придумав пан.
Привязаний під роскішним плятаном
В ночі, як поле вкрилося туманом,
На землю виліз тихий сон з могил,
Він не заснув…
Рвонув мотуз з всіх сил, —
Одчай зробив із карлика титана,
Розпука дала плазунові крил, —
Ще мить одна — тихенько тріснув шнур, —
Зітхнув, підбіг, впав, перескочив мур
І засміявся злобно з свого пана…
Чому не йде за той святий поріг?
Хіба, дурний, він того на відає,
Що за тяжкий неперемольний гріх,
Якого довершив, пімститься пан,
Що видумає тисяч кар страшних,
Покриє тіло тисячею ран,
Що вислав вже за ним собак, псарів,
А як вони його дістануть в руки
Та певно піде на пекольні муки!?
