ську шляхту. Сіпнулась вона сюди-туди: частина потягла знову на спілку с польськими магнатами, частина навіть до кримських ханів та турецького султана звернулася за допомогою. Але нічого не допомогло: народні маси не йшли за рідненькими панами, спільники ж останніх сплюндрували Україну і нічого не зробили більше. Залишилася Україна під «царем білим, православним».
Царська влада опіралася лише на дворянство, на цілу армію урядовців, на поліцаїв та на задурене, затовчене військо. Все, що хоч трохи було близьке народнім масам — винищувалося до кореня. Навіть заможнішим шарам населення не давалося волі. І не диво, що й українська церква, в котрій служби церковні правилися на зрозумілій масам українського трудящого люду мові, на тій «мужицькій мові», котру царський лад засудив до винищення, — була поволі замінена царською церквою, що в ній лунала стара незрозуміла словянщина. Церква ся будувалася так, як, і сама влада російського царату: ніяких виборів не було, ніякої згоди у населення навіть із заможних його верств не питалося, а призначалися попи, як чиновники, згори князями церкви — єпископами та митрополітами, над якими був теж царь церкви — патриарх, або призначенний владою «обер-прокурор святішого Сіноду». Церквою правували князі церкви, так само як державою правували дваряне-поміщики. І сама церква була лише частиною царату. Вона задурманювала темний нарід, залякувала, держала в покорі істнуючій владі. Ії бог був — богом переважно страху. «Бога бійтеся, царя почитайте» — повторялося що дня в церкві і школі. І десятки мілійонів темного трудящого люду боялися бога, почитували царя, вірили, що за їхні покірні страждання на землі буде віддячено щастям на небі. А поки що цілували попам руки, били поклони перед іконами, тягли останню копійчину
