своїх руках владу над майном та працею своїх підданих і над їх темними задуреними умами.
Поширюючи владу на схід, де на черноземних степах жили українські селяне під орудою своїх князів, бояр, попів та дуків‒багатіїв, польска шляхта не просто підбивала собі нових підданців... Ні, вона йшла за тим, щоби «просвітити світом справжньої, католицькоі христіянської віри темних схизматиків». З сього приводу монастирі православних, з іх багацтвами віддавано католицьким манахам, церкви повертано в костьоли, православних єпископів — заміняно католицькими. І при тому проповідується, що найкращою, найсвятішою вірою є віра польської шляхти, а самі пани-магнати є ревними оборонцями тої віри. Поруч із тим польське панство геть вигонить або підбиває під свою владу тутешніх, українських державців, забірає їх маєтки й привилеї. А для селянства — заводиться панщина й кріпацтво.
Частина українських державців і духівництва шукає способів зберігти своє старе становище. Як колись князі при татарах — так зараз вони відшукують способи примиритися з новими хазяями. Виникає думка про об'єднання «католицької» і «греко-православноі, української» церкви, через визнання православними зверхньоі влади римського папи і прийняття де яких церковних католицьких правил, але з пристосуванням їх до разуміння маси вірних і залишенням української мови у відправах, замісць латинської, вживаної в католицькій церкві. Так виникає «унія» (об'єднання, єдність, по латинському), церква тої частини українського панства, яке пішло на угоду й службу до польського.
Але більшість украінського панства, православного духівництва, багачів‒купців — не схотіла скоритися новим хазяям. Вони прекрасно розуміли, що на-
