що замісць українського війська на Кубань прийшло б військо німецьке і принесло б зі собою режим окупації, що так зле вже освідчився на Україні.
Якби все ж дійшло до проголошення Законодавчою Радою акту злучення з Україною (проголошення цього акту можливими 6-ма голосами Новочеркаської наради проти 4 виключаємо, як простісіньку політичну авантюру; з таким же успіхом проголосити цей акт міг би й Уряд п. п. Іваніса-Сулятицького під час своїх засідань в Празі в 1921 р. в готелі Беранека, то події, мабуть, розгорнулися б в такому приближно напрямку: Раді треба було б швиденько забиратися зі сфери впливів Добрармії й Кубанського Отамана п. Філімонова; найкраще їй було б перебратися на Україну під охорону й на утримання гетьмана П. Скоропадського. Отаман з Добрармією пішли б собі на Кубань, проголосивши з радістю про розпущення Ради й Уряду. Фактично ж жадної зміни з цього проголошення злучення не запало б, крім хіба того, що на Кубань повернулося б на 25–30 чоловіка менше, а натомість населення України настільки ж збільшилося б. Зміна була б лише в тому випадку, якоби Рада й Уряд пішли разом з Німцями одвойовувати Кубань од Філімонова та його прибічників. Але не знати, чи захотіла б Рада використати цей засіб для свого повернення на Кубань; гадаємо, що ні[1], бо тоді це зовсім не мало б вигляду приєднання до України, а скоріш — до Німеччини.
Як раз з приводу Новочеркаської наради п. Сулятицький і проспівав кубанцям-українцям про «вражих панів, пребісових синів, що всі степи, усі плавні Москалеві уручили». Та мабуть і не задармаж «уручили?» Певнож «нагороди» ріжні получили?» А якже, якже, получили та, ще й які «нагороди!» Хто — кулю, хто — шибеницю, а кому пощастило зірватися з неї, то той одержав «закордонну командіровку «в трюмі анґлійського корабля, без права повернутися до-дому! Вдячний «москаль» по-царські вміє нагороджувати. Не тільки сам нагороджений, але й діти й онуки його повинні будуть про цю нагороду пам'ятати.
Раніш вже було показувано на обставини, що ускладняли або вір-
- ↑ П. Сулятицький пише, що в цей час Українське Командування призначило для десянту на Кубань дивізію ген. Натієва (стор. 191). Про цю дивізію і нам один час приходилося чути, але потім так трапилося, що вона чомусь перестала існувати. В кождім разі з однією дивізією (мабуть, не більш 3–4 тисячі багнетів) та при можливости встановити комунікацію тільки морем, бо бракує спільних сухоземних кордонів, не знати, чи повелося б побити 80–100 тис. большовицьких військ, про які пише ген. Денікин. Розуміється, козаки повстали б і посилили цю дивізію, але звідки було б взяти старшин, бо своїх старшин на Кубані не стачило.
д-ра Рудницького, визначає число Українців в 66–70% (стор. 133), хоч, як бачимо, д-р Рудницький числить їх тільки 60%.
Взагалі ж з покликаннями на авторів у п. Сулятицького трапляються иноді непорозуміння. На стор. 133, скажім, він запевняє свого читача, що на Тереці Українці творять 60% населення й посилається на Ст. Рудницького, але у останнього сказано, що 60% вони становлять тільки на північній третині Терщини по рр. Терек і Малку, даючи 258.000 д.; загальна ж кількість населення Терщини виносить 1.261.000 (див. «Основи землезнання України», стор. 234). Це й зрозуміло, бо основним населенням Терщини є її аборіґени — Кабардинці, Турко-Татары, Осетини, Інгуші, Чеченці, Аваро-андійці, Кумики й Ногайці. Це ж ріжниця, яка по-декуди може навіть міняти політичні концепції п. Сулятицького.
