цілими полками у повній бойовій поготовности переходили на наш бік. Відтягати надалі наступ було просто не можна; станиці, як переказували прибувші козаки, тільки й чекали нашого підходу, щоби, як одна, повстати, що й справдилося.
Отже всі ці міркування та обставини й спричинилися до того, що більшість членів наради схилилася на бік негайного й з власними силами, лише за допомогою невеликих відділів Добрармії, вирушення на Кубань.
Що потім Добрармія набрала великої сили й стала визначним чинником в Кубанських подіях, тому головною причиною була ріжнорідність національного складу Кубанського козацтва, що не давала можливости створити в Раді й в Уряді компактну більшість, яка з рішучістю й до кінця обстоювала б позицію самостійницьку й національно-українську; для останнього не вистачало також і національної свідомости серед кубанців українського походження. Велику ролю в посиленні позицій Добрармії відограло також Кубанське старшинство, особливо старіше Кадрове офицерство, що, за де-якими винятками, віддано й покірливо стояло по боці єдино-неділимців і в їхніх руках було найслухнянішим знаряддям; на чолі цього старшинства стояв сам Кубанський отаман генерал Філімонов.
Але, йдучи за нашим «істориком», припустимо на хвилину, що на Новочеркаській нараді стояло питання про приєднання до України. Як би тоді випадала ця справа? Перш за все делеґація в складі 10 членів та навіть Законодавча Рада з ⅓ нормального складу не мали права, рішати це кардинальне питання буття краю, бо це становило компетенцію великої, Краєвої Ради, яка в сути річи була Кубанськими Установчими Зборами.
А проте, в часи революції на компетенцію не дуже то звертається уваги, й тому припустимо, що Законодавча Рада могла би переступити цей формальний момент і проголосити приєднання. Але це могло статися лише при двох умовах: по-перше, треба було б, щоби в складі Ради знаходилася більшість, прихильна до такого рішення цього питання; знаючи добре склад Ради, можна з певністю твердити, що такої більшости там не було. По-друге, Раді треба було б мати певність, що проголосивши об'єднання, вона найде, повернувшись на Кубань, активну підтримку в цьому випадку з боку населення і його представників в Краєвій Раді. Але при національній несвідомости української частини населення та при ворожім поставленні до цього питання з боку кубанців-великоросів[1], такої певности бути не могло, особливо маючи на увазі,
- ↑ Скількість Українців і Великоросів на Кубанщині ріжними авторами визначається по ріжному. Так ось д-р Ст. Рудницький, виходючи з даних однодневного перепису 1897 р. показує число українців звиш 47% населення, а «русских» — біля 44% (див. його «Ukraina — Land und Volk», Wien, 1916 р., стор. 153). Але в пізнішій своїй праці він пише, що Кубанщина «має 1.791.000 (60%) Українців, 895.000 (30%) Великоросів» (див. «Основи землезнання України», Прага, 1923 р., т. II, стор. 233). Кубанець О. Коблянський, використовуючи данні сільско-господарського перепису 1917 р., числить Українців 56%, Великоросів — 36% (див. статтю його «Українці на Кубані» в журналі «Червоний Шлях», 1924 р., ч. 3, ст. 267). П. Ів. Івасюк в своїй книжці «Кубань» показує неймовірно високий процент Українців, аж 70–80% (Прага, 1925 р., стор. 17). П. Сулятицький, покликуючись на
