Але в решті решт, яке це має значіння, чи їздили чи не їздили, коли п. Сулятицький може навести резолюцію з дня 4 січня 1918 р. загальних зборів цілих «29 зареґістрованих політичних, національних, громадських і професійних орґанізацій міста Новоросійська, які постановили: а) просити Українську Центральну Раду про приєднання й включення нашого краю в Українську Народню Республику; б) запропонувати на обговорення і для підтримки цю резолюцію в найскоршому часі Губернському Зїзду представників Чорноморської ґубернії (а як би Губернський Зїзд одкинув цю резолюцію? Л. Б.); в) довести про ці рішення до відома Кубанської Законодавчої Ради і висловити побажання, щоб Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку обєднання всього українського народу в одну цілу і міцну державу, підняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю; г) просити Генеральний Секретаріят Української Народньої Республики взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовити нам в допомозі і підтримці і дати нам фінансову і матеріяльну допомогу, яка буде потрібна»… (стор. 132).
Треба нагадати, що в цей час в Новоросійську вже кріпко засіли большовики: 4 січня відбулися збори (властиво віче в «Народнім Домі») 29 противобольшовицьких орґанізацій, а 6 січня Новоросійський Революційний Комітет проголосив війну Кубанському Урядові. Отже одно з двох: або ці орґанізації були остільки сильними, що Рев. Комітет не мав сили розігнаті зборів, або навпаки — вони були остільки безсилими, що Комітет не звертав уваги на ці збори й ухвалені ними резолюції, дивлючися на них, як на «красномовні вправи»; рішати цього не беремося, але дальніщі факти показали, що реальна сила в кождім разі була по боці Комітета, а не резолюцій. Та по сути річи й сама резолюція свідчить про одчайдушний настрій цих 29 «зареґістрованих» орґанізацій, це був, так би мовити, «крик наболілої душі» або ґвалт з боку того, хто тонучи хапається за соломинку. А це можна бачити навіть зі списку орґанізацій, що брали участь в зборах: там є три українські орґанізації, а саме: Чорноморське українське товариство «Просвіта», Українська партія соц. рев. і Чорноморська Українська Рада; далі йдуть 16 орґанізацій і установ професійних, національну принадлежність яких не можна, визначити; в кожнім разі при 21% українців серед Новоросійського населення трудно припустити, щоб це були орґанізації українські. Ще далі партійні й національні орґанізації, а саме: 1) Вірменська революційна партія «Дашнакцутюн», 2) Грузинське культурно-просвітне Т-во, 3) Чехословацьке товариство; 4) Вірменський Комітет с.-д. партії Гічакистів, 5) Рада Новорос. Націон. Жидівської Громади, 6) Новоросійська Естонська Громада; нарешті слідують чисто великоруські орґанізації: 1) Новоросійська орґанізація російської с.-д. робітничої партії, 2) Чорноморська група партії с.-р. 3) Партія Народньої Свободи (к.-д.), і 4) соц.-дем. партія — група «Єдиненіе». Перебираючи цей спис, бачимо тут наявне «чудо природи»: українськими «патріотами» тут є не тільки грузини, вірмени, чехи, естонці — це ще припустимо, але й жиди, але й великороси — с.-р., с.-.д. у двох варіянтах, к.-д.! Це, певно, одиничний в освіті випадок визнання української державности представниками «великодержавної» нації, і тому нікого не може здивувати
