засоби, риск і жертви». Тому ж передбачається можливість утворення двох чи трьох українських республік з передумовою «стати субєктивно-психолоґічно, внутрішньо-орґанізаційно соборниками», а то для того, щоби потім звести ці дві чи три республіки до купи, в одну соборну українську республіку[1].
Як що подивитися ретроспективно на перебіг подій визвольної боротьби за добу 1917–1920 рр., то власне саме це й побачимо; Кубань вела цю боротьбу, числючи тільки «на власні сили, свою працю, волю, здібности, засоби, риск і жертви». В значній мірі те саме спостерігаємо і в Галичині, хоч і було 23 січня 1919 року з великим національним натхненням проклямовано злуку Східної і Західної Українських Республік, які мали спільні кордони, але ріжних ворогів. Зокрема що до Кубані, то при оголошенню III Універсалу (7. XI. 1917 р.), як пояснює П. Христюк, Центральна Рада не включила Кубанщини в територію Української Народної Республіки, «хоч ця країна і брала участь в українській національній визвольній боротьбі. Причини цього треба шукати в особливому характері революції і автономних змагань на Кубанщині. Кубанські чорноморські козаки, являючись частиною одного кубанського козачого війська (мішаного національно), дуже були звязані з загально-краєвими інтересіми, які диктували козацтву окрему лінію політично-революційної боротьби… Кубанська Військова Рада (в жовтні 1917 р.) одноголосно висловилась за федеративну республіку… Ставши на грунт федерації, Кубанці оголосили свою область окремою республікою, з окремою Законодатною Радою і Правительством на чолі»[2].
Очевидно, Центральна Рада визнала той факт, що населення (бодай в більшости й українське) створило власну орґанізацію й підходило до утворення своєї державности (хоч би й у формі федеративній), остільки вистарчаючим, щоби визнати волю цього населення. Мабуть свою ролю тут відограла й та несприятлива обставина, що поміж Україною й Кубанню не має спільних кордонів: їх великим трикутником розрізує територія Донського Війська.
Таким чином, з боку Великої України ідея соборности щодо Кубанщини була заманіфестована тільки теоретично та й то досить пізно; жадних практичних кроків в цьому напрямі звідти не було зроблено.
З боку Кубані. Вже раніше наводилося, що населення, як тубільне козаче, так і прийшле іногородне не відчувало, дякуючи своїй національній несвідомости, потреби в установленні орґаничних тісних політичних звязків з Україною. Представники нечисленних свідомих кубанців–українців брали участь в Центральній Раді, особливо доки вона була національно-культурним центром. Але то були представники приватних організацій і власне населення в Центральній Раді вони не заступали.
В міру того, як Центральна Рада переходила на стан орґанізації національно-політичної, перед кубанцями-українцями само собою повинно було повстати питання про політичне поставлення Кубані до України.
