сторами Харківщини, Катеринославщини й Донщини. Після III Універсалу кордони України наближаються, але між ними все ж лежить Донщина, з півночі та Крим — зі Заходу. Віддірванність територіяльна, утворювала, без сумніву, відсутність яких будь тривалих звязків і безпосередніх впливів з боку українців з Великої України на українців кубанських. Перші, захоплені своїми справами, виявляли порівнююче мало інтересу до кубанських справ і настроїв. Це яскраво видно хоч би з того, що передивляючися документи того часу, не зустрічаємо довший час навіть офіціяльних згадок про Кубань. Така згадка зустрічається вперше, як що не помиляємося, в «Заяві про внутрішне і міжнароднє становище України», оголошеній за часів гетьмана Національним Союзом, за підписами Голови Союзу В. Винниченка й секретаря П. Дідушка, в середніх числах жовтня 1918 р. — с-т. вже в кінці другого року революції. Там читаємо: «спираючись на історичне та природне право кожного народу гуртувати в одно ціле всі відірвані від його части, Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний український орґанізм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української Держави, цеб-то: Східньої Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшша, частини Бесарабії з українським населенням, частини етноґрафично-української Донщини, Чорноморії і Кубані»[1].
Ця «Заява», розрахована по словам П. Христюка, на громадську опінію Центральних Держав, містіть в собі широкий програм збирання Соборної України, розрахований на десятки років, бо передбачає повернення чи відібрання територій, обсаджених більшістю українського населення, від Московщини й зокрема, Донщини, від Польщі, Угорщини та Румунії, з якими або треба доходити до погодження мирним шляхом, що цілком неймовірно — принаймні на довший час, або відбирати від них українські землі оружною силою, шляхом повстань чи орґанізованої війни, що теж виключається на певне число років. Позначається й третій шлях — утворення сполучених Штатів Європи, з участю в них зібраної до купи України, але про це поки-що зарано говорити, це тільки хороша, думка, зараз не до здійснення.
Отже тому, під час свого оголошення «Заява» ця мала значіння програму — maximum, як виголошення принціпу соборности, до якої мусять прагнути всі частки розкиданого від Карпат аж до Кавказьких гір українського народу; безпосередньо ж реального значіння цей програм тоді не мав, як і тепер його не має. Нині починаємо зачувати голоси про необхідність засвоєння засади, яка «логічно випливає з становища розділеного між ворогами народу», а саме, що визволення частин українського народу повинно йти «з конечности незалежно, до певної міри самостійно, без активної підтримки одна, однієї, а тому кожна ця частина мусить числити тільки на свої власні сили, свою працю, волю, здібности,
- ↑ Див. Христюк т. III стор. 112. По друге згадується про Кубань в резолюціях Київського губерніяльного селянського Зїзду 21–24. XII. 18 р.; в точці 10 читаємо: «Діректорія Укр. Народ. Республіки повинна всіми засобами допомогти трудовому населенню Галичини, Буковини, Кубані і Чорноморщині в боротьбі за визволення, як політичне, так і соціяльне (Христюк т. IV, стор. 46).
