діяча українця, який домагався би вирвати це населення з під проводу російських партій. Чи міліонове українське іногородне населення не могло породити ані одного дотепного проводиря, чи вони, ці дотепні, може, й були, та, як Чехи влучно кажуть, «zůstali doma za pecí?».
Безпорадно шукаючи винників такого розпачливого стану української справи на Кубані, автор «Нарисів», розуміється, вбачає їх в козачих проводирях. «Єдиний ворог, ворог сугубо «внутренній» непокоїв більшість проводирів, каже п. Сулятицький. Ворог цей — пробудження національної свідомости українського населення Кубані… Проводирі знали, що українська небезпека не буде грізною, поки козаки й городовики лишаться запеклими ворогами та поки козаки будуть триматися «козацького берега» — «Союза Козацьких Російських Військ» (стор. 109)…
В чому ж тут справа, чого козакам або козачим проводирям було жахатися цього страшного ворога — пробудження національної свідомости українського населення Кубані? На це автор дає таке глибокомисне пояснення: «вони («пребісові — сини!») знали, що коли б це сталося, коли б іскра свідомости розгорілася в полумя, то й «військова хатка», яку так старанно охороняло Військове Правительство, була б зруйнована до-щенту, бо тоді був би ґрунт для об'єдннаня більшости козаків з більшістю городовиків, бо тоді б і ті й другі разом, як козаки громадяне Кубані, дбали б уже не про «Войсько», а про долю Кубані і — могло бути все — чи не висловилися б вони й за приєднання Кубані до України, щоб разом уже цілому українському народові, цілій Україні виборювати право на своє незалежне життя» (стор. 102).
Так от, бачте, da liegt der Hund begraben — от де песика закопано!
Але яка ж кумедна логика у тих козачих проводирів: єдиний у них ворог, страшний ворог — пробудження української національної свідомости, а тим часом переводять українізацію шкіл, учительської семинарії? А може в цьому з їхнього боку якийсь підхід, якась каверза криється? Бо ж вірить отим проводирям ніяк не можна. Може, українізуючи школи, в цей спосіб хотіли вони вже зовсім на віки-вічні задушити свого смертельного ворога — українську національну свідомість? Од них і це станеться! А може, простісінько собі — дурні та й годі? А може, наш «історик» просто зарапортувався, бо ввижається йому казна-що?
Отже послухаємо, що й як з цього приводу говорять про козачих проводирів, инші, крім п. Сулятицького, розумні люде.
В перщу чергу звернемося теж до «історика», до ґенерала Денікина.
Характеризуючи кубанських діячів 1918–1919 рр. в тонах приближно ж таких, як і п. Сулятицький, тільки «навпаки», п. ґенерал пише: «Слово «чорноморец» стало синонимом украинофила, сепаратиста; «линеец» — синонимом либерала, русскаго централиста или автономиста»[1]. Отже ґенерал зразу спостеріг, що козачі проводирі поділяються на дві різностаті — чорноморців і лінєйців, с.-т. українців, або по термінології Денікина — «украинофилов» і великоросів «руських централистов». П. Сулятицький навіть і цього не примітив, беручи ко-
- ↑ «Очерки Русской Смуты», т. III, стор. 203.
