Фактичне втручання, розуміється, було і це обумовлювалося тим фактом, що на теренах Кубані довший час (до кінця 1918 р.) провадилася безустанна оружна боротьба проти большовиків, в якій окрім козаків брали видатну й безпосередню участь також чисто добровольчі частини, а головне командування збройними силами належало генер. Деникинові. Але це втручання являлося зловживанням з боку військового елементу й завсігди викликало рішучий протест; воно не узаконялося, з ним не мирився ні Кубанський Уряд, ні населення.
Процес усвідомлення необхідности державної незалежности, як і оформлення цієї ідеї переходив на Кубані значно трудніше, млявіше і пізніше, аніж на Україні, але він ішов до свого логичного кінця в міру консолідації краю, паралельно з «нагромадженням сил і внутрішньою орґанізаційною роботою». Вивершенням цього процесу являється подання делеґацією Кубанської Краєвої Ради на Мирову конференцію в Парижі меморандума з дня 30 травня 1919 р. голові конференції Клемансові, а також особисто-президентові Сполучених Штатів Пів. Америки Вільсонові про визнання державної самостійности Кубані та про приняття її у склад Ліги Народів. Ці акти викликали нічим вже нестриманну лютість і сліпу ненависть з боку росіян майже усіх напрямків і колірів на адресу членів делеґації й явилися дійсною причиною смерти О. Кулабухова, який обстоював необхідність цих актів.
Поклавши в основу будування держави «підсвідоме почуття мас», наш автор, очевидно, і сам почуває, що цього фундаменту ще замало і тому рекомендує кубанцям «знайти такий ґрунт, на якому можна було б об'єднати більшість населення, викинувши таке гасло, перед котрим повинні були б схилитися всі инші (гасла?)». Цей ґрунт, на думку автора, був «національний український — для більшости населення, а таким гаслом була ідея національного визволення українського народу». Але написавши про єдиний ґрунт і єдине всесильне гасло, автор побачив, що на цьому ґрунті й перед цим гаслом, мабуть не схиляться всі инші, а тому й додає, що «для всього населення таким ґрунтом був увесь комплекс особливостей місцевого життя, а гаслом — економічне й політичне визволення від визискуючого центру» (стор. 130). Отже замісць одного гасла зразу у нашого автора вийшло їх на кон де-кілька: тут і економічне, і політичне і національне визволення, а ґрунт — комплекс, с.-т. складність, множество особливостей місцевого життя. Боїмося дуже,
управленія… Послѣ же паденія Краснова, в связи с военными неудачами, и избранія в атаманы стараго добровольца ген. Богаевскаго, донскія власти на нѣкоторое время сдѣлались совсѣм ручными» (стр. 89). П. Сулятицький на протязі своїх «Нарисів» не раз підкреслює відсутність самостійництва у Кубанців і зразком для них виставляє донців. Розходження в характеристиці таке велике у цих двох авторів, що, очевидно, хтось з них каже просто неправду.
Проф. Соколов згадує також і про Військо Терське, кажучи, що «Терское войско до конца оставалось наиболѣе «русским» и благожелательным к нам (т. е. Доброволії) из всѣх трех войск» (стор. 90).
