територіяльно-національних областей та до ослаблення й розірвання «внутрішніх історичних звязків де-яких окраїн з Росією» (Денікин, т. II, стор. 140). Отже тому, самі ще не маючи сили, не вбившись, так би мовити, в колодочки, більш активні з російських політичних угруповань скрізь утворювали обєднання, метою яких було перебрати на себе функції центральної влади, або принаймні обявити себе носіями «государственной ідеї», розуміючи під цим ідею «Росії єдиної й неподільної».
Не маючи можливости задушити самостійницький рух оружною рукою, ці «носії», себе не жаліючи, робили все, аби стати на перешкоді до внутрішньої організації й закріплення самостійницького ладу в цих державних новотворах.
Але треба сказати, що вже протягом 1918–1919 рр. усвідомлення необхідности боротьби за самостійне доржавне істнування почало поволі вщеплюватися в маси, на Україні — більше, на Кубані — менше; і там і тут люде за цю ідею вже ставали до бою зі зброєю в руках і несли їй в жертву своє життя. Ціла епопея боротьби на Кубані проти большовицької навали, в якій загинуло де-кілька десятків тисяч кубанців, мала своїм підкладом виборення права самим порядкувати на своїй — не чужій землі.
Ще більш показовою під цим оглядом являється одночасна боротьба на другому фронті — єдино-неділимчеському. На Кубані загинули свідомо за самостійність рідного краю М. Ряболов і О. Кулабухов і то вже не в боротьбі з большовиками, але з добровольцями: тай хіба вони, оці великі духом небіжчики, були одинокими в цій найвищій саможертві?…
В оборону Кубанської самостійности виступив був в початку 1920 р. після насильства над Радою, досить сильний відділ козаків на чолі з членом Ради Пилюком, але з боку тодішнього отамана генера Букретова і Уряду, в складі якого між иншим був і п. Сулятицький, Пилюк не найшов собі зрозуміння й підтримки; навпаки, проти нього був посланий карний відділ. Надалі, на гасло самостійности Кубані Пилюка підманили свої (кубанські) большовики що потім і розстріляли його, коли він од них вимагав усамостійнення Кубані.
Завзятість в обороні кубанцями своєї самостійности підкреслює не раз проф. К. Н. Соколов — автор книги «Правленіе генерала Деникина», міністр Денікинского правительства і інспіратор його невдалої внутрішньої політики. «Кубань, пише він, за все время правленія генерала Деникина ни разу не отрекалась от своего «суверенитета» (стор. 33)[1]. І далі: «Нечего было и думать о том, чтобы кубанцы допустили вмѣшательство добровольческаго командованія в организацію их краевого строя или хотя бы, и даже в малѣйшей степени в функціонированіе их учрежденій» (стор. 35)[2].
- ↑ Від свого суверенітету представники Кубані відмовилися на який час тільки в Криму в 1920 р., але то вже инша, еміґранська сторінка Кубанської історії. Характерно, що це як раз було зроблено урядом, в складі якого був «нестриманий, запеклий самостійник» п. Сулятицький, який, хоч і не брав участи в договорі з ген. Врангелєм, але зі складу цього уряду не вийшов, будучи членом уряду ще й в 1921 р. в Празі.
- ↑ Цікаво, що даючи цю характеристику кубанцям, проф. Соколов в той же час про донців пише наступне: «Дон еще в атаманство генерала Краснова стал обнаруживать большую сговорчивость и охотно шел на об'единеніє отдѣльных предметов
