відних кол того часу автор «Нарисів», коли хоче закидати їх болотом за те, що вони, мовляв, «не різали всіх звязків з Росією», за те що, формуючи в атмосфері жорстокої визвольної й горожанської війни і бурь утлий корабель кубанської самостійности та привчаючи кубанське населення фактами життя до самої ідеї цієї самостійности, вони одночасно проклямували федерализм. Життя було сильнішим за їхні бажання самостійности або злучення з Україною; ці бажання вони повинні були заховувати у форми федерализма.
Але тут треба зазначити, що, роблючи це, кубанські федералисти завсігди передбачали можливість участи Кубані лише в новому федеративному союзі, членами якого будуть також Україна, Грузія, Республика горських народів Кавказу й ин. І це не тому, що Кубанці хотіли б втягнути у федеративне коло всеросійського маштабу ці держави, але тільки тому, що долю Кубані хотіли звязувати з долею цих держав, в першу чергу, розуміється, з долею України, бо тільки в цій спільці, в цьому обєднанні, на їхню думку, можна було б захистити федеративні права кожної з країн, в тому числі й Кубані, як би федерація сталася неминучим фактом; неучасть же в цій федерації України потягала би за собою неучасть в ній і Кубані. Звідси ж випливало скоре розчаровання кубанців в концепції Південно-Східнього Союзу[1], як і ухилення від підписання договору про утворення Доно-Кавказького Союзу.
Ті саме обставини, що спричинилися до проклямування «Української Народної Республики у федеративній Росії», примусили й Кубанський Уряд ще 26. X. 1917 р. проголосити про невизнання на Кубані уряду народніх комісарів й перебрання на своїй території верховної державної влади; в кінці ж січня 1918 р. Законодавча Рада проклямувала самостійну Кубанську Народню Республику, аж доки не буде відновлено Російську Федеративну Республику, с-т. «теж у Федеративній Росії»[2]
Російські патріоти всіх колірів не милим оком задивлялися на факти подібного усамостійнення й проголошення суверенитету новими державними формуваннями навіть після большовицького перевороту, як засобу боротьби з ними, бо побоювалися, як би це не привело до консолідації
- ↑ Ідея Юго-Восточного Союза була популярною на Кубані лише короткий час; в кінці 1917 р. виявилася вже його нежиттездатність; Кубанський Уряд з ним фактично не рахувався; отже тому твердження п. Сулятицького, що Кубанці хотіли «заробити на цій справі» (стор. 132), та що вони в літі 1918 р. проти Доно-Кавказ. Союзу «висовували свій торішній витвір — Південно-Східній» (стор. 187), є просто фальшивими.
- ↑ П. Сулятицький датує акт проголошення Кубанської Народної Республики 16 лютим 1918 р., але я пригадую, не маючи проте під руками зараз відповідних документів, що це відбулося 28 січня, в обстановці буденного засідання Законодавчої Ради, коли вже навкруги Катеринодару почало замикатися кільце большовицьких військ. Властиво кажучи, цей акт повинна була б видати Краєва (велика) Рада, але її тоді вже не можна було скликати і тому трапилася ця, так мовити, узурпація прав Законодавчою Радою. Але в основу проголошення Кубанської самостійности Законодавча Рада покладала затверджену Краєвою Радою в сесії 24. IX.–11. X. 1917 р. Кубанську конституцію, при чому Рада відмовилася послати її на затвердження Тимчасового Уряду, не звернувши уваги на гарячі протести з боку представників іногородніх (корінних) і правительственного комісара Долгополова. Другою підставою для проголошення самостійної республіки Законодавча Рада лічила затвердження Краєвою Радою в грудневій сесії оголошення Кубанського Уряду 26.X. 1917 р. про перебрання на себе верховної державної влади на Кубані.
