топаду, яким проголошується Українська Народня Республика, але в однім із уступів його читаємо: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів». А закінчується III Універсал таким закликом: «Громадяне! Іменем Української Народньої Республики в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усякими безладдям і руїництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республиці Росії здоровля (?), силу і нову будучність»…
Виконуючи дірективу Ц. Ради — «помогти всій Росії» — Генеральний Секретаріят звернувся до Правительства Леніна й до краєвих правительств ріжних країн Росії з пропозицією «приступити до утворення центрального російського правительства», для чого й вислати представників до Київа»[1].
Розуміється з цього «спасання Росії» нічого не вийшло, а надалі Центральній Раді залишалось тільки оформити факт самостійно існуючої української держави. Це Рада й зробила своїм IV Універсалом 9/22 січня 1918 р., рішучо проголосивши незалежну Українську Народню Республику — «на добро всього трудящого народу — тепер і на будуччину». Але на бажання національних меншостей (росіян і жидів), і в IV Універсалі все ж було вміщено цей уступ: «Цьому найвищому нашому орґанові (т-т. Українським Установчим Зборам) належить рішити про федеративний звязок з народніми республиками бувшої російської держави[2]. Отже тільки після того, як скрахували всі спроби Української влади побудувати свої відношення з Москвою в мирний спосіб, коли Москва вже підступала зі своїми військами під Київ, вивітрюється думка про федерацію в загально-російському маштабі.
Ми навмисне довше спинилися на процесі викрісталізування ідеї самостійности української держави, щоби на цім прикладі показати, який це був для мас тяжкий і складний процес. А з цього прикладу буде також ясно, які по сути смішні вимоги ставить до Кубані й до Кубанських про-
- ↑ П. Сулятицький, згадуючи про цей заклик Українського Уряду, підкреслює (стор. 121), що донці негайно відповіли повною згодою; з контекста виходить, що мовляв, кубанці навіть не відповіли. Пишучи це автор покликається на працю П. Христюка т. II, стор. 80–87. Але як раз на стор. 80 у п. Христюка зацитована відозва Українського Уряду до населення з 13. XII, в якій стоїть наступне: «В данний мент до Київа прибула делеґація від Південно-Східнього Союза козаків і від Кубанського Правительства в справі переговорів про утворення Центрального Правительства». А на стор. 82 знову читаємо слідуюче: «Що торкається власти, ми прийняли дві делеґації від Кубані й Дону з Полуднево-Східним Союзом… Вислано ноти й иншим краєвим правительствам (очевидно, крім донського й кубанського — Л. Б.), але відповіді покищо — нема». Підкрерслюємо характерний для автора спосіб використування документів, написанних чорним по білому. Правду мовити, у Кубанського Уряду охоти було мало утворювати Центральний Уряд з московськими большовиками. До речі сказати, тут же в примітці до стор. 121 «історик» допустився другої, чемно кажучи, неточности, а саме, він каже, що делеґатам Української Центральної Ради, прибувшим в Катеринодар, ні з Кубанню, ні з Південно-Східним Союзом порозумітися не пощастило, бо «Уряду Союза в Катеринодарі вони не застали, а Кубанці від рішучих, виразних кроків ухилилися»… Уряд Південно-Східного Союзу, а саме товарища Голови Уряду Ів. Макаренка вони в Катеринодарі застали, а кубанці від ніяких кроків не ухилялися!
- ↑ Див. Христюк, т. II, стор. 103–106.
