чаяний. Вам, с трибуны госуд. думы провозгласившему лозунг автономий Украины, поручаем защиту справедливых требований Украинского Народа и его демократической интеллигенции. Верим, что отныне не будет обездоленных народностей и что недалеко уже время полного осуществления наших давнишних стремлений к свободной федерации свободных народов. По поручению Украинских прогрессистов Ефремов, Матушевский, Чикаленко».
Нам аж страшно подумать, що зробив би п. Сулятицький з академиком Єфремовим, небіжчиком Матушевським (як бачили, наш автор залюбки плює й в могили) та старим Євг. Чикаленком, як би йому пощастило написати «Нариси з історії революції на Україні». Що найменше він мабуть написав би, що вони поприбирали «обличча свідомих українців», що вони суть «типовими» російськими інтеліґентами українського походження» та що їх «ні за-що, ні про-що, на підставі якогось чудного непорозуміння» ославлено славетними українцями та ще й українськими самостійниками; а напослідок ще, мабуть, і народню пісню їм проспівав би про те, що
«вони пани — пребісові сини,
а все вони наробили:
що всі степи, усі плавні
Москалеві уручили», як це він співає кубанцям.
Але що б робив бідний наш «хірург» з Київським вічем, що влаштувала 19 березня того ж таки 1917 року Центральна, Рада і на якому в імени Ради промовляв М. Грушевський, а кількість учасників віча, доходила, по газетних звідомленнях, до ста тисяч. Віче однодумно прийняло постанову, яку, «З огляду на її велике значиння для правдивого освітлення настроїв і національних бажань українського суспільства в той мент революції», п. Н. Христюк і наводить цілком у своїй книжці. А в тій постанові читаємо:
«1) Піддержувати Центральне Правительство (с-т. Тимчасовий Російський Уряд), помагаючи всіма силами забезпечити новий свобідний лад від всяких ворожих заходів…
2) Потвердити йому (Центральному Правительству) наші сподівання негайного скликання Установчих Зборів… котрі (У. Збори) мають ствердити автономний лад, який на Україні заводимо»[1].
«Національно-територіяльна автономія України з забезпеченням прав національних меншостей, в федеративній демократичній російській республиці — от коротка формула, вислів національно-політичних домагань українського народу під ту хвилю» (Христюк, стор. 40).
Як бачимо, навіть у великого українського народу домагання того, щоби «та чи инша частина була своя», окрема українська, а не російська, зовсім під той час не було звязане з вимогою утворення окремішної української держави. Що ж можна сказати про Кубанське населення, таке чисельно невелике, таке національно мішане, таке зрусификоване через школу й військову службу? Про яке там підсвідоме почуття окремішности, що штовхало б тоді навіть до утворення цілком незалежної
- ↑ Див. П. Христюк, «Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр.», т. I. стор. 29.
