казьку і обезброювати збольшовізовані салдатські ешелони, що сунули з Кавказького фронту й розташовувалися на сусідній Ставропільщині з метою походу на Кубань. Чорноморці й пластуни захопили обидві станції, але при першій же спробі обезброїти салдатський ешелон, Чорноморці не тільки не мали підтримки з боку пластунів, а якраз навпаки — 22 баталіон станув на бік «ображених товаришів». Чорноморський полк не виконав наказу, бо, не вступаючи в бій, залишив обі станції, заявивши, що проти козаків битися не буде. Отже урядові треба було покарати Чорноморський полк за непослух, а 22 баталіон — за бунт, і мабуть, винних в підбурюванні козаків ростріляти. Для того Урядові треба було б послати карний відділ в силі найменш одного-двох кінних полків проти Чорноморців, та не менш одного-двох баталіонів проти 22-го баталіону і протегованих ним салдатів. Але де було взяти Урядові ці полки й баталіони, коли в той час в Катеринодарі стояло лише дві сотні гвардії та сотня черкесів, якими й вдержувався порядок в місті, населення якого перевищувало 120.000 душ і в значній своїй частині було вже збольшовизовано?
Згодом, з другої половини 1918 р., коли по станицях перейшов різкий розподіл на большовиків і не-большовиків, та коли большовики досить залляли станичанам за шкіру сала, козаки вже не розбиралися, чи большовик є казак, чи не козак; до нечисленних большовиків-козаків вони навіть ставилися суворіще, аніж до большовиків не-козаків. Тоді з'явився й послух, а на мобілізацію виходило майже всі 100%, за винятком, розуміється, тих, що рішучо пішли з большовиками. Накази про мобілізацію і тепер робилися тим самим урядом, якого раніш не хотіли й слухать, а нині слухалися. Сталося це не тому, що цей уряд почав видавати «ясні, точні, виразні» накази, а тому, що в станицях змінилася психологія: станиця суворо вимагала, щоби мобілізовані йшли у військо, щоби вони вигнали большовиків з краю. Козаки старанно виконували «накази» громадської опінії, ставали оден проти десятьох і гнали зі своєї землі окупантів.
Зовсім не такий настрій був до того часу. Але це не перешкоджає нашому авторові бути дуже рішучим та навіть жорстоким. Робити тоді треба було, каже він, ось як. «Боротися з хворобою большовизма було можна й не без успіху, але рішучими, дуже діючими ліками иноді шляхом військової хірургії, а не гомеопатичною водичкою красномовних вправ» (стор. 130).
З цього приводу дозволю собі трошки помріяти, хоч вже й не в таких літах, коли фантазія є звичайним для чоловіка заняттям. Так от, припустимо, що п. Сулятицький стояв би тоді, в кінці 1917 р. — в початку 1918 р. на чолі Кубанського уряду. Припустити це, здається, маємо право, тому що автор «Нарисів» не є ж чистим «істориком», але одночасно й «політиком»: був же міністром, то чому йому не побути — хоч в нашій уяві — головою ради міністрів. Розуміється, його уряд не захворів би болячкою Тимчасового Уряду — «уговариваніем», не став би даремно гаяти часу на «красномовні вправи», а зразу ж почав би
