ною Радою й Правительством 15 січня 1918 р. одступило всього біля 2000 вояків? (Христюк, т. II, стор. 137).
Чи инакше було на Дону, де, кажучи словами п. Сулятицького, «захворів болячкою Тимчасового Російського Уряду — «уговариваніем» військових частин», Отаман Віська Донського, відомий бойовий ген. Калєдін; та так сильно «захворів», що потім пістольним стрілом у серце сам перервав нитку свого життя. Чи там теж не на добровольцях — студентах і юнаках військових шкіл трималися де-який час Новочеркаськ і Ростов н-Д.? Про Уряди инших країн вже й казати нема чого, бо саме на Україні, на Дону й на Кубані, здається, найбільше було виявлено спротиву большовицькій навалі.
Отже всі уряди тоді хворіли на ту «болячку», про яку каже п. Сулятицький. А найбільше на неї хворіли тодішні командуючі численними арміями на фронтах, командіри корпусів, дивізій, полків, баталіонів і сотен. Оця сама всезагальність явища повинна була б показати кожній вдумчивій людині, а насамперед тому, хто силкується писати історію тих часів, що хороба, може, гніздилася не в тих, які були на той час носіями ріжних урядових титулів, а в самій масі, що ще шукала нових організаційних форм життя і не почувала в собі обов'язку до послуху існуючим органам власти — ні старої, ні нової формації. Свобода до кінця, свобода у всьому, у всіх ділянках життя, аж поки це життя знову не навчило, що, окрім особистої свободи, є необхідною й організованність мас, базована на підпорядкованні свободи й інтересів індивідуальних інтересам великого колективу. Цей перелом у настроях відбувся на Кубані в половині 1918 року.
Але авторові «Нарисів» здається, що Кубанські козаки — суть люди окремої породи й загальна псіхологія людська їм не є властивою. «Козаки, каже він, звикли слухатися наказів ясних, точних, виразних; вони знали лише їх» (стор. 124).
Отже все лихо в тому, на думку нашого автора, що з боку Кубанського Уряду не було таких наказів, бо козаки ж, бачте, манекіни, а не звичайні люде, навіть революція їм за ніщо, і вона їх не розворушила. Куди їх штовхни, туди й покотяться. Це продовження тої самої думки автора про «путящого» царя; коли ж не знайшлося путящого царя, то досить було б якогось диктатора, або хоч диктаторчика, який вмів би видавати «ясні, точні, виразні накази», і вся справа була би виграною. Рецепт дуже нескладний, простий аж до наївности. Розуміється, накази давалися, та може і не погані, але ці накази повисали тоді у повітрі, ні у кого не було охоти ті накази виконувати, та не тільки у салдатів і у козаків, але й у старшин.
«Досі вони (козаки) знали, що раз є наказ, то треба його виконати, а ні — то буде те-то й те-то», проказує далі наш автор. А що саме — «те-то?» Ясно що розстріл, смерть. Авторові, очевидно, не хочеться вживати цих неприємних слів, то він їх і закриває невиразними «те-то й те-то». Коли ж розкрити ці самі «те-то й те-то» на прикладі, який наводить сам автор на стор. 124, то мали б для грудня 1917 р. таку картину: Кубанський Уряд наказав надійному на ті часи Чорноморському кінному полку (командір Бабієв) разом з 22 пластунським баталіоном (командір Постовський) обсадити вузлові станції Тихоріцьку й Кав-
