псіхольоґічний момєнт, який дратує козака, бо козак не може позбавитися тієї думки, що орендні гроші він платить за свою землю чужому чоловікові, який силою одібрав її. Але й цей новий землевласник мало має користи з тієї оренди, бо, як про це свідчить згадуваний вже раніш И. Клейнер («Мысли о землеустройстве»), дешевина сільсько-господарських продуктів приводить до того, що «сдача земли в аренду дает бедняку больше хлопот, чем реальных результатов».
Можна припускати, що надалі, в міру відродження й дальшого розвинення промисловости й инших галузів народнього господарства, а процес цього відродження ніби-то започаткувався, значна частина маломочних і тимчасових хліборобів одійде від землі, бо буде мати можність нехліборобською працею заробляти краще. Серед виходців зі станиць частина буде козаків, але основну масу їх, певно, будуть становити все ж іногородні. Пролєтарізація станиці буде йти поруч зі зростом промисловости і то головним чином коштом іногороднього населення.
Отже до цих, зовсім безрадісних, сумних з економичного огляду досягнень привела на Кубані трьох-літня боротьба з-за землі, якою тільки була ускладнена основна ціль боротьби Кубані проти большевизму. Козаки втратили багато, але й іногородні в масі нічого не придбали, бо перспективу провадити господарство «на, невеличких земельних участках за допомогою інвентару дужчих господарств на умовах, близьких до кабальних (кріпацьких)», в жадний спосіб не можна визнати великим економичним придбанням. З-за цієї перспективи зовсім не варто було проливати стільки крови, скільки її проллято на Кубані.
Але друга частина, іногородніх, і мабуть частина значна, а саме та, що й раніше, до війни й революції, провадила кріпке сільське господарство, залишиться на землі, вросте в неї; цій категорії господарів козацтво повинно буде визнати фактично й псіхольоґічно однакове зі собою право на землю, хоч як би це не було йому економично тяжко. В якийсь инший спосіб розрішення цього питання, на нашу думку, не надається. Спроба розвязати його оружно вже показала, що шабля рубає на обі сторони й дає перевагу то одній, то другій стороні, а кінець кінцем руйнує економично обох войовників. Хліборобам-козакам, при зменшенні у кожного з них наділів (пайків), прийдеться свої зусилля скерувати на піднесення сільсько-господарської культури, на інтенсіфікацію. яка, хоч і не володіє «чудодейственною» силою, але дозволяє господареві одержувати, скажім, з 6–8 десятин поля ту саму кількість або вартість продуктів, яку раніш йому давали 10–12 дес. Отже можна надіятися, що факти поволі позмінять псіхольоґію козака-хлібороба, який вище над усе ставив недоторканність своєї землі, та нарешті примусять козацтво примиритися з небажанним йому, невільним «переломленням паляниці надвоє».
Цього питання торкаємося тут лише побіжно, так мовити, по дорозі, в надії, що може хтось инший спиниться на ньому спеціяльно й освітлить його детальніше.
з козаками. Отже урівнання в правах тут не є звязаним з урівнанням в обов'язках і тому іногородні стали в упривілєйоване по зрівнанню з козаками положіння, бо справка й тепер буде виснажувати козаче господарство, як виснажувала його раніш за царів, але без компенсати землею».